Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Його. Коли повідомили про втечу, у нас тут уся міліція району, вважай, по бойовій тривозі піднялася. Місцевий особіст… – підполковник знову швидко виправився, – кадебіст місцевий влаштував у мене в кабінеті на кілька днів щось по типу командного пункту. Чекали, що неодмінно з’явиться в рідних краях, дільничного в Гайвороні перелякали… Зараз уже не так гаряче. Раз за місяць не дав про себе чути-знати, десь в іншому місці переховується. Але все одно кілька разів на тиждень мусимо доповідати: все, мовляв, спокійно в нашому Багдаді.

На цьому рудовусий замовк, розвернувся назад, і далі вони їхали вже мовчки.

Хвилин за п’ятнадцять після того машина збочила з основної траси на іншу дорогу, теж асфальтовану, та вужчу й більше побиту. Ще якийсь час «Нива» наближалася до лісової стіни, потім повернула, і підполковник кивнув перед собою:

– Бачиш, он зупинка? Сюди автобус і завертає.

– Приїхали?

– Не зовсім.

Наблизившись до прямокутного бетонного навісу, на дашку якого не було, на відміну від більшості подібних зупинок, жодного напису, водій проїхав трішки далі, й аж тепер Ігор побачив металевий стовпчик із вказівником «Гайворон 6». Поворот на вибиту ґрунтівку був тут-таки, «Нива» завернула, Князевича враз підкинуло на ресорах – дорога, як і очікували, виявилася не найкращою. Водій дещо скинув швидкість, і машина повільніше, та від того не менш упевнено наближалася до лісу.

Ще трохи – і Князевичу здалося, що перед ним розчахнулися величезні зелені ворота. Ліс ніби впустив прибулих у свої володіння, і, коли машина на невеликій швидкості посунула неширокою дорогою вперед, довкола відразу ніби спустився вечір – сонячні промені губилися між дерев, листя на яких цієї пори ще впевнено трималося. Несподівані сутінки серед білої днини видалися Ігореві лиховісними, та він негайно прогнав від себе ці забобонні думки: просто лісова дорога, нічого особливого.

Коли ж дерева нарешті випустили їх із короткого полону і попереду показалися перші, крайні хати, Князевич не стримався, мимоволі озирнувся. Машина саме повертала разом із дорогою в бік села, і склалося враження – велика зелена брама знову зачинилася позад них.

Чи то відрізаючи шлях назад.

Чи лишаючи прибулих у замкнутому просторі.

Село Гайворон нараховувало трошки більше як десять вулиць.

Виглядало воно дещо розкиданим, проте, як запевнив Князевича черговий новий знайомий, дільничний Василь Козуб, тутешня поштарка знає всіх, тож листи, газети й іншу пошту доставляє без особливих труднощів. Варто лише написати правильно поштовий індекс, назву самого села та прізвище, ім’я й по батькові адресата. Незмінна за тридцять останніх років поштарка Василина на своєму ровері доправить пошту вчасно і кому треба.

– Нагодуйте людину, – з удаваною суворістю звелів підполковник. – Війна війною, а обід за розкладом.

– Та яка війна, товаришу підполковнику, побійтеся Бога! – в тон йому відповів дільничний. – Давно готове все! З нами?

– А чого ж! Тільки швидше, бо ще робота.

Накрили просто там, у селищній раді. Князевич зазначив: забудова відносно нова, бо не перероблена зі старої хати чи панського, зведеного ще за Польщі маєтку, а споруджена спеціально як адміністративне приміщення. Тут передбачили окремий кабінет для голови, поруч – кімната для бухгалтерії, далі невеличка кімната з суворою табличкою «Партком» на дверях. Поруч, як пояснив запопадливий перед великим міліційним чином селищний голова Павло Палійчук, сидів Юрко Боровчук, царство небесне. Сказавши так, Палійчук хутенько перехрестився, перехопив швидкий погляд Ігоря, тут-таки перевів розмову на іншу тему:

– Як там Київ? Що кажуть, буде війна?

– Із ким? – не зрозумів Князевич.

– Ну як! Із американцями! Ми тут газети читаємо, політінформації, лекції в клубі. Міжнародне положеніє, все як має бути. Правда, лектори до нас не так уже й часто приїжджають. Бачте, до нас не всякий і доїде.

– Але ж добираються.

– Без цього не можна. Як у Величаві, сусідньому селі, це один із нами колгосп, хтось буває – нам неодмінно привозять. Якщо час у людини є, звісно. Але ми хочемо, в нас народ любить слухати, особливо перед кіном. У клубі кіно крутять, перед ним – лекція.

– Про війну з Америкою?

– Чому? Взагалі, про те, що в країні робиться, в світі, про тенденції… Люди в нас – не дивіться, що віддалено живуть, – політично грамотні, свідомі, газети виписують, читають, п’ятирічку виконують, молоко здають.