Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– До того ж, – сухо, вже зовсім іншим тоном, наче доповідаючи, проговорив Козуб, – шкільний сторож, Рогоза Віктор Григорович, може бути і напевне буде вам корисний.

– Чим саме? – Слідчий теж налаштувався на ділову розмову.

– Тіло тієї жінки, Новицької, знайшов саме він. Може, почуєте щось корисне з перших вуст, чого ми тут не почули. – Він наголосив на слові «ми». – Оглядав її лікар наш, точніше – фельдшер, Кудімов Роман Миколайович. Лікарні як такої в селі ж нема, мале дуже. Є у Величаві. Тут аптечно-фельдшерський пункт, так це у нас зветься.

– Медик хоч постійно?

– Знаєте, тут нам, я б сказав, поталанило, – втрутився Палійчук. – Загалом фельдшери чергують, спеціально приїздять із районної поліклініки. А наш Роман Миколайович у Гайвороні одружився. Жінка його в нас у школі, завуч. Переїхав аж із Тернополя, таке теж буває. Ну, оформили йому тут ставку, колгосп виділив окреме житло.

– Прямо так і виділив?

– Ну, не те щоб буквально… Але матеріали на те, щоб будуватися, йому виписували, вважайте, задурно. Цегла, бетон, шифер, вапно – це все, я вам скажу, в сільських умовах не так просто роздобути. Так що вважайте, шановний товаришу, колгосп допоміг забудовнику досить конкретно. А роботи в Кудімова як такої не густо. Він приймає там, де живе, практично завжди вдома. Як треба серйозно втручатися – машиною завезе до Величави чи навіть у Кременець, «Москвич» є в нього.

– Добре, – кивнув Ігор. – Значить, оглядав тіла тутешній фельдшер, далі?

– Всі чомусь до нього бігли, потім уже до мене… до нас сюди, – провадив дільничний. – Далі так: зверніть увагу на Галину Дорош… Галину Таназіївну, тут її бабою Галею всі звуть. Вона знайшла Юрка Боровчука, і взагалі… з нею треба поговорити, раз будете займатися такими речами… Розумієте якими.

– Неодмінно. Дякую за інформацію.

– Прошу дуже. В нас тут усі перед очима.

– Лизгунова хто знайшов?

– Діти. Точніше, підлітки. Перелякані побігли до Рогози, вони шкільному сторожеві довіряють. Його діти тут узагалі люблять, вуйко Вітя кличуть… Далі традиційно, покликали Кудімова. То що, по третій і до справ?

Гостеві забракло сил відмовитися. Добре, що пляшка після третього кола спорожніла.

Потім рудовусий підполковник поїхав, давши перед цим якісь традиційні керівні настанови дільничному. Той слухняно кивав: не кожен день сам начальник районного управління приїздить, вставити пістона – свята справа. Як зараз нема за що, так авансом, зайвим не буде.

«Нива» зникла з очей.

Ігор Князевич лишився сам.

Одноповерхова шкільна будівля виглядала порівняно з селищною радою не надто новою.

За прикидками Ігоря, її звели десь після війни. Йому випадало не так багато нагод поїздити по селах навіть рідної Київщини. Проте дещо Князевич усе ж устиг побачити, тож порівняти міг. Висновок його базувався на досить простій логіці. Якщо здебільшого сільські школи навіть без спеціальної таблички непомильно нагадували навчальний заклад, так само як більшість адміністративних приміщень та навіть будинків культури, і побудовані були практично за одним, не надто старанним проектом, то ця будівля вирізнялася добротністю й навіть певною оригінальністю.

Якби Князевичу не сказали, що тут школа, він шукав би шкільну будівлю деінде. Своє враження він не тримав при собі, тут же висловив Козубу:

– Як для себе будували.

– Так і було, – піддакнув дільничний. – Коли мені в перший клас було йти, її саме відкрили. Попередню, ту, яка була, нічні спалили.

– Хто? – не зрозумів Ігор.

– Ну… – знітився Козуб, – бандерівці. У нас їх так кликали, бо по ночах приходили. Я малий був, та пам’ятаю добре: вдень більшовики командують, уночі – хлопці з лісу. І тим коритися треба, і цим відмовити страшно, так тут люди жили.

– Я щось таке чув, – мовив Князевич, хоча насправді про те, що коїлося в тутешніх краях по війні, знав досить мало та уявлення мав поверхове, хіба з брошур «Політвидаву». – Навіщо спалили?

– Показова досить історія. – Дільничний пожвавився. – Село, як ви встигли вже побачити, досить віддалене. Року десь до сорок четвертого тут усе контролювали наші… – Він затнувся, швидко виправився: – Тобто бандерівці. Школа лишилася ще з Польщі. – Говорячи, Козуб наголосив на останньому складі. – Але коли територія контролювалася, тут, у Гайвороні, школа була… ну… як би сказати…

– Кажіть уже, як є. І таке… Нам тут якийсь час працювати, спілкуватися, давай на «ти».