Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Налякати?

– Перепрошую, не так висловилася. Застерегти, ось, це ліпше.

– Від чого? – Князевич напружився, бо виглядало – зараз почує те, заради чого й зустрівся з цією жінкою з іншого часу.

– Тут уже посилаю вас до легенди. Той, чиї думки й наміри нечисті, кому довге чи вічне життя потрібне для справ лихих, хто не визнає при цьому заповідей Божих – для того жива вода з таємного джерела перетворюється на мертву.

Хоч у сквері цим понурим осіннім ранком було вже трошки людно, Ігор раптом відчув себе в повній, абсолютній тиші. Довкола вже не було нікого. Зникли запахи та звуки, лиш він сам і стара жінка поруч. Очі знову світилися, і вже не лукаво – зіниці випромінювали безжальний холод, а слова звучали наче вирок. Проганяючи ці відчуття, Князевич труснув головою – і світ знову наповнився звуками.

– Мало що ясно – але в загальних рисах… Чому джерело таємне?

– Бо не всякий знав до нього дорогу, – просто пояснила пані Анеля. – Ще у війну там стояла капличка. За джерелом гляділи навіть якісь відлюдники, називали себе ченцями. Потім влада дісталася й туди. Капличку, як кажуть, поруйнували. Джерельце лишилося, засипати його не вдалося. З часом, як я дізнавалася, капличку відновили. Люди почали туди тягнутися, по воду та на моління. Років десять тому влада перестала це терпіти, капличка в лісовій глушині конфліктувала з атеїстичною пропагандою. – Стара вкотре осміхнулася, тепер уже сумно. – Уявіть собі, десь там, у тих краях – військова частина. Солдатам наказали зруйнувати релігійну споруду, а до лісової гущини притягли не знати як бетонну брилу. Накрили джерельце, тільки нічого не вийшло – вода пробилася назовні через якийсь час. Це вам не диво? Відтоді, знову ж таки люди говорили, біля джерела постійно стояли на варті двоє солдатів. Збили їм там із дощок караульне приміщення. То не є військова таємниця, ви просто нетутешній, Ігоре. З місцевих, особливо там, у Гайвороні, про це всі знають. Навіть присвоїли джерельцю якийсь номер.

– Номер?

– Як то робиться у війську: пост номер такий-то.

– Пост і зараз там?

– Слухайте, аж такого я не знаю. Але раз в околицях Гайворона грішники почали труїтися джерельною водою, значить, дістатися туди вже можна більш-менш вільно. Думаю, такі подробиці ви взнаєте скорше за стару жінку.

Шкірою Князевича пробіг легенький морозець – так траплялося завжди, коли приходив якийсь несподіваний здогад, котрий наближав до істини.

– Ви сказали – грішники?

– Звісно, грішники. Праведникам джерело Святої Варвари дає життєву силу. У тих, хто грішить, забирає життя. Можна обдурити людину, молодий чоловіче. Дурять навіть багатьох людей, великі мільйони. Обдуреними є цілі країни й народи. Та Бога не обдуриш. Він усе бачить.

Грішники.

«Ах ти ж Пилипів, сучий ти пес», – подумав Ігор.

Йому так ураз припекло поставити гладкому майорові ряд важливих та ключових запитань, що повівся неввічливо: зіжмакано попрощався з пані Анелею, ледь стримавшись, аби не поцілувати руку, і стара, здається, не образилася. Лише зі смутком осміхнулася йому в спину.

Та перехрестила, чого Князевич бачити не міг.

Коли Ігор повернувся до вранішнього кабінету, зрозумів – йому не здається, майор Орест Пилипів таки терпляче чекав на нього. Отже, не просто напевне знав, про що розповість київському гостеві пані Анеля, а навіть передбачав її натяки. І був готовий пояснювати далі, відкриваючи Князевичу таємниці слідства.

– До коньяку, може, готовий? – поцікавився ввічливо.

– Ти його вже скільки за цей час випив, признаєшся? – Ігор сів на стілець, для чогось глянув через плече, переконавшись – двері зачинені. – Значить, колего, давай тепер начистоту. З усіма трьома померлими не все було гаразд, правда?

– Припустімо.

– І ваші тут не горіли бажанням доповідати в Київ непотрібну правду. Вам дуже треба, щоб київський, не місцевий, людина з міністерства, сам про все дізнався і доповів через голови? А ви тут тільки підштовхували, направляли, натякали, недоговорювали…

Пилипів тут промовчав.

– Слухай, майоре. Тобі, – Князевич тицьнув у нього пальцем, – треба б знати: я такий самий, як ти. Як ми всі тут, у нашій державі і в нашій системі. Самому дали по рогах, коли виловив не бажану там, – кивок угору, – інформацію та дав їй рух. Згоден, у себе в Києві, в міністерстві, близько до великого начальства, ми можемо більше собі дозволяти часом та забувати іноді про обережність. Ви ж тут боїтеся, не ризикуєте, і я особисто тебе, Пилипів, розумію. Але якщо в усіх трьох пір’ячко на писку і закалялися вони серйозно, історія у світлі оповідок, розказаних вашою панею, звучить уже інакше. Іншого змісту набуває, ти згоден? Кара Божа за гріхи. Ти, працівник міліції, мужик із досвідом, у це віриш? – Він відсапнув. – Знаєш, у що готовий повірити я? Хтось користується цим, уявляє себе Богом і вирішив карати грішників. Причому не всяких, лише комуністів і наближених до них. Це вкупі розходиться колами. Народ тут забобонний, любить казки, як я бачу. Ось звідки всі ці передбачення про Божу кару, яка впаде на голови комуністів, і швидкий кінець нашої влади. Згоден із цим?