Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Добре є.

Ігор теж сьорбнув із горняти.

Зовні запарена кава виглядала непривабливо й несмачно. Малесенькі піщинки осаду, котрий лишився на поверхні, липнули до губів. Та смак виявився густим, напій – міцним, гіркота – приємною, аромат не давався до порівняння з індійською розчинною, котру можна було знайти на Хрещатику та інших центральних київських кафе – порцію за двадцять вісім копійок традиційно іменували подвійною половинкою.

– Теж запаси вашої пані Христини?

– Це? – Пилипів постукав зігнутим пальцем по склянці. – Ні, це вже наші, власні. Жінка в мене купує кавові зерна. Знаєш, не вижарені, зелені ще. В магазинах у нас вони ще бувають, зерна і консерви. – Орест не стримав сумної посмішки. – Вона, значить, купляє відразу з півкіло. Потім висмажує на пательні, довго, перевертати треба, знаєш, як соняшникове насіння. Коли досмажаться до правильного кольору, дає мені млинка – і вперед, за орденами, мели. Ось цією самою молов! – Майор гордо показав розчепірену правицю. – Млинок від бабці лишився, вона ще за Польщі каву ним молола. – Він зробив великий ковток. – Про коньяк не передумав?

– Ну тебе, з твоїм коньяком разом. – Ігоря злегка дратувала не наполегливість Пилипіва – його турбувало власне бажання махнути на все рукою і таки випити зранку, бо після цього точно можна буде поспати хоч трошки. Утім, він вирішив остаточно прокинутися, і коньяк тут не допоможе. – Проміжний підсумок малюється такий. Троє людей, незнайомих між собою – незнайомих же? – Орест підтвердив кивком. – Значить, троє незнайомих людей помирають, випивши джерельної води. Смерть знаходять в околицях села Гайворона, судячи з того, що я бачив на карті, – віддаленому. Так чи ні?

– Слушно.

– Далі: безпосередньо жив у селі тільки молодий комсомолець Боровчук. Жінка, доцент із наукового атеїзму, та відставний офіцер держбезпеки проживали самі, чи без родин, чи окремо від них. І якби не пильність сусідів Лизгунова, його зникнення теж ніхто б не помітив до того часу, поки б не знайшовся його труп. Приблизно можна вирахувати: між днем, коли кожного з трьох бачили востаннє живим, та моментом знайдення їхніх мертвих тіл минуло дві доби. Стільки часу треба, щоб аманітин, – це слово Ігор вивчив на пам’ять, – токсин, котрий потрапив у організм разом із водою, вразив його остаточно. Кожен із них випив води та чекав смерті? Ти віриш у таке?

– У нас у цьому напрямку навіть не думали, – зізнався Пилипів.

– Але слідів насильства на тілах не виявлено. Виглядає, силоміць їх ніхто ніде не тримав.

– Виглядає на те, – погодився Орест. – Тому формально заводити кримінальну справу нема довкола чого.

– Але ж самогубство теж під питанням?

– Тут, бач, купа питань. І за яким дідьком кожному з них самогубство, та ще в такий дивний спосіб?

– Перейдімо до способу. Чому те, що сталося з цими трьома людьми – дорослою жінкою, військовим пенсіонером та сільським комсомольцем, – почали називати не інакше як Божою карою, що впала на комуністів і наближає кінець радянській владі? Бо цього в доповідній, підготованій вашими для наших, немає.

Пилипів помовчав, старанно видивляючись щось у гущі на денці своєї склянки.

– І не буде, – проговорив нарешті.

– Чому?

– Бо цього ще ніхто не пояснив.

– Стоп, Оресте. Ти грамотний у наших справах чоловік, я так розумію. Коли треба розкручувати вбивство, шукай перше, кому вигідно.

– Ну, а тут неясно, чи було це вбивство, – вперто гнув Пилипів.

– Морочите голову… Добре, танцюймо від того, що вбивство, точніше – три вбивства, мають місце. Кому вигідно?

– Богові. – Той знову криво посміхнувся, і Князевичу раптом здалося – цей кругленький майор або грається з ним, або чогось свідомо недоговорює.

– Тобто? Ти серйозно?

– Божа кара, сам же чув.

– Інше – ніяк?

– Це вже не до мене.

Ось тепер Ігор загалом відмовився щось розуміти.

Рішуче відсунувши горня, він легенько ляснув долонею по столу.

– Так. Або тут хтось щось крутить, або…

– Не жени дніпровську хвилю, капітане. – Пилипів зітхнув. – Без нашої пані Христини в нашому ділі ніяк.

– А вона до чого? – Раптом Ігоря осяяло. – Патологоанатом, робила розтин, щось знає. Правильно?

– Не зовсім.

– Чого тягнеш кота за яйця?

– Не гарячкуй, кажу. У нас тут, знаєш, своя специфіка. Пані Христина має колежанку, пані Анелю. Ото вже справжня пані, скажу тобі. Нашу пані ще можна товаришкою назвати, відгукнеться. А ця пані – куди там! Тобі треба зустрітися з нею, поговорити. Про це саме запитай, вона тобі все викладе. Зараз дзвоню пані Христині, вона телефон дасть.