Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Нема ще рано нікого, оце сам хазяйную, – пояснив. – Хай запарюється, поговорімо поки.

Орест закурив. Сприйнявши це як дозвіл, Ігор і собі витяг сигарети.

– Можу показати купу паперів, – сказав Пилипів. – Там усе написано.

– Пізніше. Зараз не треба, все одно голова не дуже варить. Краще словами, без протоколів. Що тут у вас коїться, зрештою?

– Поки цього ніхто не розуміє. Ти правильно все кажеш, Ігорку. Простими словами ліпше. Тільки хоч у протоколах, хоч на словах, усе одно хрін просциш. Поки маємо ось яку картину товариша Рєпіна.

Він збив попіл у попільницю, якою накрив склянку з кавою. Князевич машинально вчинив так само.

– Новицька Софія Григорівна. Сорок вісім років, кандидат наук, доцент, викладач… чи викладачка, як правильно… Словом, читала науковий атеїзм у нас тут у педагогічному, імені Галана. Сама з Кременця, в неї там мама, померла недавно. Хата лишилася, влітку Новицька частіше бувала там. Тому й не відразу тривогу збили. Жила сама, спілкувалася мало з ким. То вже коли її мертвою знайшли, недалеко від Гайворона, заднім числом дізналися: з нею сусіди здоровкалися останній раз до того днів зо два.

– Знайшли тіло, якщо не помиляюся, двадцять п’ятого серпня?

– Точно, в середу.

– Коли її бачили живою востаннє? Десь у понеділок?

– Виходить, так.

– Чого Новицька подалася до Гайворона? Родичі в неї там? Друзі, знайомі?

– Нікого в неї там нема. Люди знайшли тіло в лісі, відразу за селом. Її взагалі випадково впізнали, вчителька з місцевої школи. Так би довго встановлювали особу, документів же при ній не було. В ліс із документами…

– Отже, Новицька йшла таки в ліс?

– Не знаю, кажу ж тобі. Слідів насильства нема, лиш отрута всередині. То вже потім експерти повивчали, зробили якісь аналізи, дали висновок: отрута потрапила в організм разом із водою. Не з каналізації, ймовірно, природне джерело.

– Криниця сільська, ні?

– Може, й так, – погодився Пилипів. – Але тоді Новицька мусила б пробратися до криниці глупої ночі й напитися там води. Село невелике, незнайому людину місцеві б не пропустили. А так її ніхто не бачив. Або всім селом змовилися, або…

– Добре. Далі в нас хто?

– Лизгунов Андрій Іванович. Заслужена людина, відставний полковник. Шістдесят один рік, і зовсім не дід. Я знав його, бачив кілька разів. Тут сусіди здійняли хай.

– Чекай, він теж жив сам?

– Сам, діти хто тут, у Тернополі, хто в Києві. Жінку поховав три роки тому, рак. Зник у вівторок, першого вересня. Пішов із дому виступати перед школярами, назад не повернувся. Третього числа знайшли.

– Виступати?

– Урок миру ж, перше вересня, діти в школу пішли! – Орест докурив, відразу прикуривши другу, затягнувся, пустив дим убік. – Цей Лизгунов, як вийшов у відставку, постійно перед усіма виступав. У школах, інститутах, на День Перемоги, радянської армії, на жовтневі. Ветеран, розумієш.

– Воював тут?

– НКВД, – коротко відповів Пилипів. – Після війни як прислали боротися з бандерівцями, так тут і лишився. Про свою боротьбу він молоді любить розповідати, в газетах спогади регулярно друкує, словом – людина в області знана.

– І теж невідомо, що робив у Гайвороні?

– Неясно. Тільки його там якраз знали, виступав і в тамтій школі.

– Причина смерті аналогічна. – Князевич знав це, просто промовив уголос, констатуючи факт.

– Така сама. Без ознак насильства, отруєння. Ну, і третій – комсомольський ватажок, Боровчук Юрій Юрійович. Із цим простіше, місцевий, гайворонський. Секретар первинної комсомольської організації, кандидат у члени партії, двадцять вісім років. Жив із батьками. Шостого вересня, в понеділок, сказав – поїде в район у комсомольських справах. Попередив – може затриматись. Батьки нічого такого не подумали, мав якусь подружку в Кременці абощо. Знайшла його в лісі, в урочищі, в четвер рано місцева жителька, ходила по гриби.

– Тобто тиждень тому?

– Тиждень тому. Ти до чого…

– До того. – Ігор теж закурив наступну. – Одна смерть щотижня. Три тижні – троє мертвих.

– Я вмію рахувати, дорогий. Зв’язок між цими смертями – місце, де знайшли тіла. Ліс в околицях села Гайворона, до якого мав прямий стосунок лише комсомольський активіст Боровчук. Натякаєш, на цьому тижні знайдуть іще одного трупа?

– Не знаю.

– І я не знаю. – Брови Пилипіва раптом скочили вгору, так ніби він щось пригадав: – Кава ж готова! Ще вистигне, бери, прокидайся!

Знявши попільничку зі склянки, Орест розмішав напій ложечкою, прибираючи кавинки, зробив ковток, кивнув сам собі: