Arthur Conan Doyle - Країна імли

Коли ми заходили у вітальню, задзеленчав телефон, і ми стали мимовільними свідками бесіди, яку затіяв професор Челленджер. Кажу «ми», але впевнений, що крім нас будь-хто в окружності щонайменше ста ярдів не міг не чути його громоподібного голосу, який лунав по всьому обійстю. Репліки професора закарбувалися в моїй пам’яті.

– Так-так… звісно, це я… атож, певна річ… професор Челленджер… знаменитий професор… природно, хто ж іще?.. Звісно… кожне слово… інакше я б його не написав… Мене це не дивує – всі ознаки вказують на це… певна річ… Не пізніше, ніж через день… авжеж… Цьому я не можу зашкодити, чи не так?.. Природно… дуже неприємно… Але від цього постраждають і люди, значніші за вас. Бідкатися немає сенсу. Вам краще з цим змиритися… Ні, не можу… Вішаю слухавку… Сер! Годі молоти язиком! У мене справді є важливіші справи, ніж слухати ці дурниці!

Він спересердя кинув слухавку і повів нас сходами до свого кабінету – просторого світлого покою. На великому письмовому столі лежало сім чи вісім нерозпечатаних телеграм.

– Я реально міркую про те, щоб відкрити собі телеграфну адресу в інтересах моїх кореспондентів. Мені здається, що, наприклад, така адреса, як «Ной, Розерфілд», була б дуже доречною.

Як це бувало завжди, коли він невдало жартував, учений притулився до письмового столу і так затрусився від сміху, що його руки ледве могли розпечатувати телеграми.

– Ной! Ной! – мугикав він собі під ніс і при цьому клеїв мармизу, як у лісовика.

Тим часом лорд Джон і я обмінялися посмішками взаєморозуміння, а Саммерлі, на вигляд як коза, що страждає від різі, сардонічно хитав головою на знак несхвалення. Нарешті, все ще мукаючи і гудучи, Челленджер узявся читати телеграми. Ми троє стояли перед високими склепінчастими вікнами і милувалися чудовим краєвидом.

Пейзаж і справді був чудовий. Дорога, що м’яко здіймалася, все ж вивела нас на неабияку висоту. Ми перебували, як дізналися пізніше, приблизно на сімсот футів вище рівня моря. Будинок Челленджера стояв на крайньому виступі пагорбу, а з південного боку будинку, де саме містився його кабінет, відкривалася широка панорама на долину, в глибині обмежена м’якими хвилястими обрисами гряди пагорбів. Стовп диму, що здіймався із западини між пагорбами, вказував на місце розташування Льюїсу. Прямо перед нами простяглася квітуча долина з просторими зеленими майданчиками гольф-клубу Кровборо, і на них копошилися гравці. Трохи подалі на південь ми бачили за лісовою просікою частину залізничної колії, яка з’єднує Лондон із Брайтоном, а під нами, в безпосередній близькості, розмістився обгороджений парканом дитинець, де стояв автомобіль, який привіз нас із залізничної станції.

Челленджер гукнув гостей, і ми обернулися до нього. Науковець прочитав телеграми та педантично розклав їх поперед себе. Його широке обвітрене обличчя, або, точніше кажучи, та його незначна частина, яка не була вкрита диким наростом бороди, зарум’янилося, що вказувало на надзвичайне збудження професора.

– Отже, джентльмени, – сказав він так, немов звертався до зборів, – це напрочуд цікава зустріч. Вона відбувається за непересічних, можу навіть сказати, виняткових обставин. Дозвольте спитати, чи не помітили ви чогось надзвичайного дорогою сюди з міста?

– Я помітив лише одне, – оголосив Саммерлі з квасною посмішкою, – що ось цей наш молодий колега за останні три роки анітрохи не виправився. Мушу, на превеликий мій жаль, констатувати, що мав у дорозі серйозні підстави бути невдоволеним його поведінкою, і було б нещиро з мого боку стверджувати, що він справив на мене порядне враження.

– Ну-ну, всі ми часом буваємо трохи безцеремонні! – зауважив лорд Джон. – Молодик не мав, звісно, на увазі нічого лихого. Врешті-решт він – учасник міжнародних змагань і, якщо півгодини дошкуляв нам описом футбольного матчу, то має на це більше права, ніж будь-хто інший.

– Я вам півгодини описував матч?! – отетерів я. – Та ви самі впродовж півгодини торочили мені якусь нескінченну історію про буйвола. Професор Саммерлі може це підтвердити.

– Мені важко вирішити, хто з вас обох був нуднішим, – відгукнувся Саммерлі. – Заявляю вам, Челленджере, що все життя буду затискати вуха, як тільки при мені згадають про буйволів або футбол.

– Та я ж сьогодні жодного слова не промовив про футбол! – обурювався я.

Лорд Джон пронизливо свиснув, а Саммерлі пригнічено похитав головою.