Arthur Conan Doyle - Країна імли

– Мушу вам сказати цілком відверто, професоре Саммерлі, що з часу нашої останньої зустрічі ваші манери анітрохи не покращилися, – різко зауважив лорд Джон.

– Ви, титуловані особи, не дуже любите правду, – дошкульно відрубав Саммерлі. – Чи не правда, що не дуже приємне відчуття, коли тобі вказують, що гучне ім’я не заважає бути повним невігласом?

– Слово ґонору, – серйозно і стримано зазначив лорд Джон, – якби ви були молодші, то не наважилися б балакати зі мною таким чином.

Саммерлі задер догори підборіддя з маленькими гострими клаптиками своєї цапиної борідки.

– Радив би взяти до відома, шановний, що як у поважному віці, так і замолоду я ще жодного разу в житті не вагався казати те, що думаю, прямо в обличчя неосвіченим дурням, атож, сер, неосвіченим бовдурам. І цю звичку я не зміню, хоча б ви носили всі титули, які тільки можуть винайти раби та привласнити собі віслюки.

Очі лорда Джона миттю спалахнули, але він із помітним зусиллям опанував себе і з гіркою посмішкою відкинувся на спинку сидіння, схрестивши руки на грудях. Весь цей вибух справив на мене надзвичайно гнітюче та неприємне враження. Хвилею промайнули у моїй голові спогади про сердешну дружбу, про часи радісної жаги пригод, про все, за що ми страждали, чого домагалися і чого досягли. Й ось до чого дійшло тепер – до нападок і образ! Я раптом розплакався, голосно та нестримно схлипував, і ніяк не міг заспокоїтися. Мої супутники з подивом глипали на мене. Я затулив обличчя руками.

– Мені вже легше, – сказав я. – Але все це настільки нестерпно сумно!

– Ви хворі, друже мій, – зауважив лорд Джон. – Ви мені відразу здалися якимось дивним.

– Ваші звички, пане, за останні три роки анітрохи не покращали, – мовив Саммерлі. – Мені також впала в вічі ваша поведінка вже при нашій зустрічі. Не витрачайте на нього даремно своїх співчуттів, лорде Джон: походження цих сліз – суто алкоголічне. Цей чоловік явно перепив. Утім, лорде Джон, я вас щойно назвав неосвіченим дурнем, і це не зовсім добре з мого боку. Це мені нагадало, однак, про один із моїх талантів, який я раніше мав, доволі кумедний, незважаючи на його буденність. Ви знаєте мене лише як серйозного вченого. Чи повірите, що я колись мав репутацію ідеального імітатора голосів тварин? Мені вдасться, сподіваюся, приємно вас розважити. Чи не потішило б вас, наприклад, якби я закукурікав когутом?

– Ні, сер, – заперечив лорд Джон, усе ще засмучений, – це б мене не потішило.

– Квоктання квочки, що тільки-но знесла яйце, також завжди викликало бурхливе захоплення. Ви дозволите?

– Ні, сер, будь ласка… Я проти цього.

Незважаючи на таке заперечення, зроблене із серйозною інтонацією, професор Саммерлі відклав убік файку й упродовж подальшої подорожі розважав нас, точніше, намагався, наслідуванням цілої низки пташиних і тваринних голосів, і це було настільки комічно, що мій сльозливий настрій раптом перейшов в свою повну протилежність. Коротко кажучи, я реготав без угаву і не міг зупинитися, сміявся судомно, істерично, сидячи перед цим зазвичай винятково статечним ученим і дослухаючись, як він передражнює величавого, самовпевненого півня або песика, якому прищемили хвоста. Лорд Джон простягнув мені газету, на полях якої написав: «Бідолаха! Зовсім із глузду з’їхав!».

Усе це було, звісно, дуже дивним, проте ця вистава видалася мені дуже милою та цікавою. Тим часом лорд Джон схилився до мене й узявся розповідати нескінченну історію про якогось буйвола й індійського раджу, в якій я не міг вловити жодного сенсу. Професор Саммерлі тільки-но защебетав канаркою, а лорд Джон досяг, здавалося, кульмінаційної точки в своїй оповідці, коли потяг зупинився в Джарвіс-Бруку, на станції Розерфілд.

Тут нас уже чекав Челленджер. Він насправді справляв грандіозне враження. Всі індики Всесвіту не могли б крокувати пихатішою ходою, ніж він, коли йшов пероном назустріч нам, і божественною була прихильна, поблажлива посмішка, з якою він зиркав на кожного, хто проходив повз нього. Якщо науковець хоч трохи змінився з часу нашої останньої зустрічі, то зміна полягала головним чином у тому, що його непересічні риси тепер виступали ще різкіше, ніж колись. Потужна голова з опуклим чолом і спадаючим на очі чубом, здавалося, ще збільшилася. Чорна борода величаво лягала на груди, і ще наказовішим став вираз світло-сірих очей, в яких вгадувалася зухвала сардонічна посмішка.

Він привітався зі мною жартівливим рукостисканням і заохочувальною посмішкою викладача, котрий зустрів свого вихованця. Привітався і з іншими, допоміг нам винести багаж і балони з киснем і закинув усіх і все в свій великий автомобіль, водієм якого був наш старовинний знайомий, мовчазний Остін, людина, якій, здавалося, були недоступні жодні емоції. Коли я востаннє приїжджав сюди, він виконував обов’язки дворецького.