Arthur Conan Doyle - Країна імли

– Неможливий чоловік! – вигукнув МакАрдл. – Щойно народжений голуб і той би, здається, наїжачився від його брутальності, і навіть мирні збори квакерів могли б нею обуритися. Тепер я розумію, чому Лондон став для нього нестерпним. А це прикро, пане Мелоун, бо довбешка у нього справді варить. Що ж, послухаємо тепер це порівняння.

Я продовжив:

– «Припустімо, що жменька зв’язаних один із одним корків повільно мчить хвилями Атлантичного океану. День у день корки повільно пливуть уперед у незмінних обставинах. Якби корки були наділені розумом, який їм відповідає, вони, ймовірно, були б упевнені, що цей стан речей вічний і незмінний. Ми ж, наділені значно більшою кмітливістю, знаємо, що, ймовірно, може статися щось таке, чого ті корки не очікують. Так, наприклад, вони можуть натрапити на корабель або на сплячого кита, або заплутатися у водоростях. Зрештою, їхня доля – опинитися викинутими на скелястий берег Лабрадору. Але всього цього вони не передбачають, тому що день у день м’яко та рівномірно гойдаються на хвилях безмежного, на їхню думку, і вічно незмінного океану.

Ваші читачі, можливо, вже здогадалися, що при цьому порівнянні я під океаном розумію нескінченний ефір, крізь який ми мчимо, і що зв’язані один із одним корки – маленька, незначна планетна система, до якої ми належимо. Світило третього ступеня з купкою жалюгідних супутників – ми мчимо, у незмінних на перший погляд обставинах, назустріч невідомому кінцю, якійсь жахливій катастрофі, що підстерігає нас на останньому бастіоні простору, де нас скинуть у якусь ефірну Ніаґару або ми розіб’ємося об якийсь незримий Лабрадор. Я анітрохи не поділяю поверхневого та неосвіченого оптимізму вашого працівника Джеймса Вілсона Мак-Фейла і, навпаки, вважаю, що доречно було б якнайточніше досліджувати зміни нашого космічного середовища. Зрештою, воно й саме означає нашу ймовірну загальну загибель».

– Із нього вийшов би чудовий проповідник! – зауважив МакАрдл. – Його слова гримлять, як звуки органу. Подивімося, однак, що викликає в ньому такий неспокій.

– «Те, що в спектрі розпливаються та зникають фраунгоферові лінії, вказує, як мені здається, на зміни в космосі – і до того ж на вельми своєрідні зміни. Світло планет, як відомо, є відображенням сонячного світла. Світло нерухомих зірок, навпаки, випромінюють безпосередньо вони самі. Тим часом зараз одна і та ж зміна спостерігається як у спектрі планет, так і в спектрі нерухомих зірок. Чи можна реально шукати причину цього явища в самих планетах і нерухомих зірках? Це я вважаю недоречним. Якій загальній зміні вони могли б раптом піддатися? А чи не криється причина цієї зміни в земній атмосфері? Це, вочевидь, можливо, але неправдоподібно, бо на це не маємо явних вказівок, а відповідні хімічні дослідження не дали жодних результатів. Який же існує третій варіант? Зміна таїться в тому нескінченно тонкому ефірі, живому медіумі, який сполучає зірку із зіркою та наповнює Всесвіт. Глибока підводна течія повільно несе нас у цьому океані. То хіба важко припустити, що ця течія тягне нас у такі ефірні зони, які є новими для нас і мають властивості, зовсім нам не відомі? Либонь, в ефірі сталася якась зміна саме цього штибу. Космічна зміна спектра свідчить на користь такої гіпотези. Ця обставина може бути сприятливою для нас, може таїти в собі небезпеку для нас і може також не бути пов’язаною з якимись наслідками для нас. Поки що ми про це нічого не знаємо. Нехай йолопи-спостерігачі відмахуються від усього цього, як від того, що не є суттєвим. Кожен, хто, як і я, наділений все ж дещицею гострого розуму, має збагнути, що можливості, приховані у Всесвіті, не обмежені нічим і що розумніший за всіх той, хто завжди готовий до непередбачуваного. Ось наочний приклад: хто може довести, що таємнича епідемія, що спалахнула серед тубільних племен Суматри (про це повідомило те саме число вашої газети), не пов’язана з передбачуваною мною космічною зміною, на яку, можливо, саме ці народи реагують легше, ніж європейці? На це запитання не можна наразі відповісти ні ствердно, ні заперечно. Проте той, хто не може втямити, що це в науковому сенсі можливо, є справжнім невиправним телепнем.

З найглибшою пошаною,

Джордж Едвард Челленджер, Ротерфілд».

– Але ж лист справді надзвичайно хвилюючий! – задумався МакАрдл і встромив цигарку в довгу скляну рурку, що слугувала йому мундштуком. – Якої ви думки щодо цього, пане Мелоун?