Arthur Conan Doyle - Країна імли

Наша дорога потяглася вгору пологим пагорбом, по гарній і приємній місцевості. Я сидів попереду, поруч із шофером, а три моїх супутники, котрі сиділи за мною, гомоніли, як мені здавалося, всі водночас. Лорд Джон, наскільки я міг збагнути, все ще зав’яз у своїй історії з бугаєм. Перебиваючи його й один одного, звучали низький бас Челленджера і писклявий дискант Саммерлі. Останні затіяли якусь наукову суперечку. Остін раптом обернув до мене своє смагляве обличчя, все ж скоса стежачи за дорогою.

– Мене звільнили, – поінформував він.

– О Боже! – вигукнув я.

Цього дня мені все здавалося таким незвичайним. Усі повідомляли найнесподіваніші речі. Я ніби бачив сон.

– У сорок сьоме! – додав у задумі Остін.

– Коли ж покинете роботу? – спитав я, бо мені нічого іншого не спало на гадку.

– Ніколи, – відповів він.

На цьому бесіда, здавалося, скінчилася, але за якийсь час Остін повернувся до неї.

– Якщо я піду, хто ж подбає про нього ? – при цьому водій кивнув головою в бік свого господаря. – Хто ж стане йому тоді служити?

– Ймовірно, хтось інший, – зронив я глухо.

– Це неможливо. Ніхто тут не протягне більше тижня. З моєю відставкою всьому будинку гаплик, як годиннику, в якого луснула пружина. Кажу вам це тому, що ви його приятель і маєте це знати. Якби я схотів спіймати його за язика… Але мені на це духу не стало. Вони обоє – господар і господиня – були б, як покинуті діти. Я в будинку все, й ось тобі маєш, він мене звільняє!

– Чому ж ніхто не може тут ужитися? – поцікавився я.

– Бо не всі настільки розважливі, як я. Господар чоловік дуже розумний, такий мудрий, що часом навіть аж занадто. Мені здається, втім, він не зовсім при своєму розумі. Як гадаєте, що він викинув сьогодні вранці?

– І що?

– Вкусив економку.

– Вкусив?

– Аякже, сер, за ногу. Я бачив це на власні очі, як вона потім, як куля з пістолета, вилетіла за браму оселі.

– О Боже!

– Ви б іще не те сказали, якби побачили, що у нас діється. Він не перестає сваритися із сусідами. Дехто з них каже, що він ніколи не був би у більш відповідному товаристві, якби опинився серед допотопних почвар, яких ви описали. Ось що вони думають. Я ж працюю в нього вже десять років і прикипів до нього, до того ж, зауважте, він великий чоловік, і жити в його будинку – честь. Правда, часом він трохи шаленіє. Погляньте-но, сер, ось хоча б на це! Навряд чи це можна назвати звичайною гостинністю. Як гадаєте? Прочитайте-но самі!

Я звів погляд. Автомобіль якраз повертав по крутому підйому, і я побачив укріплену на паркані дошку з таким коротким і виразним написом:

«Застереження! Відвідувачам, журналістам і волоцюгам вхід заборонено!

– Це насилу можна визнати привітним поводженням, – зауважив Остін, хитаючи головою. – На вітальній листівці такий напис виглядав би не надто мило. Даруйте мені, пане, я вже давно так багато не патякав, але не можу стриматися. Щось на мене найшло. Хай йому грець, але я не звільнюся, будьте певні. Він мій господар, а я його слуга, нехай так воно і залишається до кінця нашого життя.

Ми в’їхали в ворота, пофарбовані в білий колір, і помчали звивистою алеєю, обсадженою кущами рододендрону. Наприкінці алеї ми побачили білу цегляну споруду, гарної архітектури та приємну на вигляд. Пані Челленджер, маленька, тендітна жіночка, стояла й усміхалася у відчинених дверях, вітаючи нас.

– Ну, моя люба, – кинув Челленджер, вистрибуючи з автомобіля, – ось я й привіз тобі наших гостей. Для нас незвично приймати гостей, чи не так? Ми і наші сусіди не надто толеруємо один одного, еге ж? Якби вони могли нас позбутися за допомогою щурячої отрути, то зробили б це, мабуть, уже давно.

– Це жахливо, просто-таки жахливо, – вигукнула напівсміючись-напівридаючи його дружина. – Джорджу завжди є потреба з кимось сваритися. Тут не маємо жодного приятеля.

– Саме тому я можу дарувати нероздільну увагу своїй незрівнянній дружині, – мовив Челленджер і обхопив її ніжну постать своєю короткою грубою рукою. Якщо уявити собі горилу поруч із газеллю, то можна уявити собі це подружжя.

– Ходімо, сніданок готовий, і гості, мабуть, зголодніли. Сара вже повернулася?

Дружина професора пригнічено похитала головою, а він сам гомерично зареготав і погладив себе по бороді.

– Остіне, – гукнув він, – коли поставите машину в гараж, допоможіть господині подати сніданок. Тепер, джентльмени, ходімо до мого кабінету, я маю повідомити вам деякі дуже важливі речі.