Arthur Conan Doyle - Загублений світ

– В такому разі, – заявив професор Челленджер, – пропоную, щоб ці збори уповноважили обох цих джентльменів супроводжувати професора Саммерлі в його мандрівці, метою якої буде розслідування правильності моїх слів.

Під вигуки й оплески всієї зали наша доля була вирішена, й я, приголомшений величезними перспективами, які раптом відкрилися в моєму житті, змішався з людським потоком, що хлинув до дверей. Вийшовши на вулицю, я смутно, ніби крізь сон, бачив юрбу, що з реготом гналася по тротуару, і в самому її центрі чиюсь руку, озброєну важкою парасолькою, що мастила по головах студентів. Потім електрична карета професора Челленджера рушила з місця під веселі вигуки бешкетників і стогони потерпілих, й я подався далі по Ріджент-стрит, поглинений думками про Ґледіс і про те, що мене чекало попереду.

Раптом хтось торкнувся мого ліктя. Я озирнувся і побачив, що на мене глузливо і владно дивляться очі того довготелесого чоловіка, котрий зголосився разом зі мною податися в цю надзвичайну експедицію.

– Пан Мелоун, якщо не помиляюся? – сказав він. – Відтепер ми з вами будемо товаришами, чи не так? Я живу за два кроки звідси, в «Олбені». Можливо, ви знайдете для мене півгодини? Дуже хочу про дещо з вами погомоніти.

Лорд Джон Рокстон звернув на Віґо-стрит, і, минувши один за одним кілька похмурих проходів, ми заглибилися в «Олбені», цей знаменитий аристократичний мурашник. У кінці довгого темного коридора мій новий знайомець штовхнув двері й обернув вимикач. Жарівки зі строкатими абажурами залили величезну кімнату рубіновим світлом. Озирнувшись із порогу, я відразу відчув тут атмосферу вибагливого комфорту, витонченості і водночас мужності. Кімната свідчила про те, що в ній відбувається безперервна боротьба між вишуканістю смаку її заможного господаря і його ж парубоцьким нехлюйством. Підлога була встелена пухнастими шкурами та химерними килимами всіх барв веселки, вивезеними, імовірно, з якогось східного базару. На стінах висіли картини та гравюри, цінність яких була зрозуміла навіть мені, не зважаючи на моє невігластво. Світлини боксерів, балерин і коней для перегонів мирно уживалися з полотнами чуттєвого Фраґона-ра, батальними сценами Жирардо та мрійником Тернером. Але серед цієї розкоші були й інші речі, що яскраво нагадували мені про те, що лорд Джон Рокстон – один із найвідоміших мисливців і спортсменів нашого часу. Два схрещених весла над каміном – темно-синє і червоне – свідчили про колишнє захоплення греблею в Оксфорді, а рапіри та боксерські рукавички, що висіли тут же, запевняли, що їхній господар пожинав лаври і в цих царинах. Усю кімнату, як архітектурний фриз, оперізували голови великих звірів, звезені сюди з усіх куточків землі, а перлиною цієї чудової колекції була голова рідкісного білого носорога з гордовито закопиленими губами.

Посеред кімнати на пухнастому червоному килимі стояв чорний із золотими інкрустаціями стіл епохи Людовика XV – чудова антикварна річ, по-блюзнірськи поцяткована кружальцями від склянок й опіками від недопалків сигар. На столі я побачив срібну тацю з курильним приладдям і полірований мисник із пляшками. Мовчазний господар зараз же налив два високих келихи і додав до них содової із сифону. Повівши рукою в бік крісла, він поставив мій келих на столик і простягнув мені довгу глянсувату сигару. Відтак сів навпроти і спрямував на мене пильний погляд своїх дивовижних світло-блакитних очей, що мерехтіли, наче крижане гірське озеро.

Крізь тонку паволоку диму сигар я придивлявся до його обличчя, знайомого мені по багатьох фотографіях: ніс із горбинкою, худі, запалі щоки, темно-руда чуприна, що вже рідіє на маківці, закручені мотузочком вуса, маленька, але зухвала еспаньйолка. У ньому було щось і від Наполеона III, і від Дон Кіхота, і від типово англійського джентльмена – аматора спорту, собак і коней, характерними рисами котрого є підтягнутість та енергійність. Сонце і вітер загартували до червоного його шкіру. Волохаті, низько навислі брови надавали і без того холодним очам майже лютого виразу, а пооране зморшками чоло лише збільшувало лютість його погляду. Тілом він був худорлявий, але міцний, а що стосується невтомності та фізичної витримки, то не раз було доведено, що в Англії достойних суперників у нього мало. Незважаючи на свої шість із гаком футів, аристократ здавався людиною середнього зросту. Це через легку сутулість.