Arthur Conan Doyle - Загублений світ

– На щастя, всі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.

– Це ще питання! – повторив той самий голос.

Волдрон кинув здивований погляд на професорів, котрі розсілися за столом, і нарешті зупинився на Чел-ленджері, котрий усміхався із заплющеними очима, немов уві сні, відкинувшись на спинку стільця.

– А, розумію! – Волдрон стенув плечима. – Це мій приятель професор Челленджер!

І під регіт усієї зали він повернувся до перерваної лекції, ніби подальші пояснення були цілком зайві.

Але на цьому справа не вичерпалася. Який би шлях не обирав доповідач, блукаючи в нетрях минулого, всі вони неодмінно приводили його до згадки про зниклих доісторичних тварин, що негайно викликало з грудей професора те ж гучне ревіння. У залі вже заздалегідь передбачали кожну його репліку та зустрічали її захопленим гомоном. Студенти, котрі тіснилися зімкнутими рядами, не залишалися в боргу, й, як тільки чорна борода Челленджера рухалася, сотні голосів, аби дати йому відкрити рот, дружно волали: «Це ще питання!» – а з передніх рядів почулися обурені крики: «Тихіше! Ганьба!» Волдрон, лектор досвідчений, загартований у боях, розгубився остаточно. Він замовк, потім узявся щось бурмотіти, запинаючись на кожному слові і повторюючи вже сказане, загруз у довгій фразі, а наприкінці накинувся на винуватця всього безладу.

– Це переходить будь-які межі! – вибухнув він, люто блискаючи очима. – Професоре Челленджер, прошу вас припинити ці обурливі та непристойні вигуки!

Зала притихла. Студенти завмерли від захоплення: високі олімпійці затіяли чвари на їхніх очах! Челленджер неквапливо вивільнив своє важке тіло з обіймів крісла.

– А я, своєю чергою, прошу вас, пане Волдрон: припиніть стверджувати те, що суперечить науковим даним, – сказав він.

Ці слова викликали справжню бурю. У загальному галасі та реготі чулися лише окремі обурені вигуки: «Ганьба!», «Хай говорить!», «Вигнати його в три шиї!», «Геть зі сцени!», «Це нечесно – дайте йому слово!» Голова схопився з місця і, мляво махаючи руками, схвильовано щось бурмотів. З туману цієї неясності вигулькували лише окремі уривки фраз: «Професоре Челленджер… будьте ласкаві… ваші міркування… після…» Порушник спокою вклонився, всміхнувся, погладив бороду і знову повернувся у крісло. Розпалений цим диспутом і налаштований дуже войовничо, Волдрон продовжував лекцію. Висловлюючи час від часу якийсь постулат, він кидав злісні погляди на свого супротивника, котрий, здавалося, дрімав, розвалившись у кріслі, все з тією ж блаженною широкою посмішкою на вустах.

Нарешті лекція скінчилася. Підозрюю, що дещо передчасно, бо фінальна її частина була зім’ята й якось не в’язалася з попередньою. Груба завада порушила хід думок лектора. Аудиторія залишилася невдоволеною і чекала подальшого розгортання подій. Волдрон сів на місце, голова щось цвірінькнув, і вслід за цим професор Челлен-джер підійшов до краю сцени. Пам’ятаючи про інтереси своєї газети, я записав його промову майже дослівно.

– Леді та джентльмени, – почав учений під стриманий гул у задніх рядах. – Прошу вибачення, леді, джентльмени і діти… Сам того не бажаючи, я випустив із уваги значну частину слухачів. (Гамір у залі. Перечікуючи його, професор милостиво киває своєю величезною головою та високо підіймає руку, немов благословляючи юрбу.) Мені запропонували висловити подяку панові Волдрону за його вельми мальовничу та цікаву лекцію, яку ми з вами тільки-но прослухали. З деякими тезами цієї лекції я не згоден, про що вважаю за свій обов’язок заявити без усіляких зволікань. Проте факт залишається фактом: пан Волдрон впорався зі своїм завданням, яке полягало в тому, щоб викласти в загальнодоступній і цікавій формі історію нашої планети, точніше, те, що він розуміє під історією нашої планети. Популярні лекції дуже легко сприймаються, але… (тут Челленджер блаженно всміхнувся та кинув погляд на лектора) пан Волдрон, звісно, дарує мені, якщо скажу, що такі лекції через особливості викладу завжди бувають поверхневі та неякісні з точки зору науки, бо лектор так чи інакше змушений пристосовуватися до неосвіченої аудиторії. (Іронічні вигуки з місць.) Лектори-популяризатори за своєю суттю – паразити. (Протестний жест із боку обуреного Волдрона.) Вони використовують з метою наживи або самореклами роботу своїх невідомих, пригнічених злиднями побратимів. Навіть незначний успіх, досягнутий у лабораторії (одна з тих цеглинок, що йдуть на спорудження храму науки), переважує все отримане з других рук, переважує будь-яку популяризацію, яка може розважити на годинку, але не дасть жодних відчутних результатів. Нагадую цю загальновідому істину аж ніяк не з бажання применшити заслуги пана Волдрона, а для того, щоб ви не втрачали відчуття пропорції, приймаючи прислужника за вищого жерця науки. (Тут пан Волдрон щось прошепотів голові, котрий підвівся з місця та виголосив кілька суворих слів карафці з водою, що стояла перед ним.) Але годі про це. (Гучні схвальні вигуки.) Дозвольте мені перейти до питання, яке має ширший інтерес. В якому місці я, самостійний дослідник, був змушений поставити під сумнів компетентність нашого лектора? У тому, де йшлося про зникнення з поверхні Землі деяких видів тваринного життя. Я не дилетант і виступаю тут не як популяризатор, а як учений, наукова сумлінність котрого змушує його строго триматися фактів. І тому наполягаю на тому, що пан Волдрон дуже помиляється, коли стверджує, ніби так звані доісторичні тварини зникли з лиця Землі. Йому не доводилося бачити їх, але це ще нічого не означає. Вони справді є, як він сказав, нашими пращурами, але не лише пращурами, додам я, але й сучасниками, яких можна спостерігати в усій їхній своєрідності – відразливій і страшній своєрідності. Для того щоб продертися в ті місця, де вони живуть, потрібні лише витривалість і сміливість. Тварини, котрих ми відносили до юрського періоду, чудовиська, яким нічого не варто роздерти на частини та поглинути найбільших і найлютіших із наших ссавців, існують досі… (Вигуки: «Нісенітниця! Доведіть! Звідки ви це взяли? Це ще питання!») Ви мене питаєте, звідки я це узяв? Знаю це, бо побував у тих місцях, де вони живуть. Знаю, бо бачив таких тварин… (Оплески, оглушливий галас і чийсь голос: «Брехун!») Я брехун? (Одностайне: «Так, так!») Здається, мене назвали брехуном? Нехай ця особа підійметься з місця, щоб я міг її побачити. (Голос: «Ось він, сер!» – і над головами студентів злітає маленький чоловічок в окулярах, абсолютно нешкідливий на вигляд, котрий люто відбивається.) Це ви наважилися назвати мене брехуном? («Ні, сер!» – верещить той і, немов паяц, пірнає вниз.) Якщо хтось із присутніх сумнівається в моїй правдивості, я охоче побалакаю з ним після засідання. («Брехун!») Хто це сказав? (Знову невинна жертва злітає високо в повітря, відчайдушно відбиваючись від своїх мучителів.) Ось я зараз зійду зі сцени, і тоді… (Дружні вигуки: «Просимо, друже, просимо!» Засідання на кілька хвилин переривають. Голова схоплюється з місця і махає руками, наче диригент. Професор остаточно розлючений – він стоїть, випнувши бороду вперед, багряний, із роздутими ніздрями.) Усі великі новатори знали, що таке недовіра натовпу. Недовіра – це тавро дурнів! Коли до ваших ніг кладуть великі відкриття, вам бракує чуття, бракує уяви, щоб їх осягнути. Ви здатні лише поливати брудом людей, котрі ризикували життям, завойовуючи нові простори науки. Ви проклинали пророків! Галілей, Дарвін і я… (Тривалі вигуки і повний безлад у залі.)