Arthur Conan Doyle - Загублений світ

Мене чекав копіткий день, тому вирішив пообідати в клубі раніше, запросив за столик Генрі Тарпа і коротко вибовкав йому про свої пригоди. З його худого смаглявого обличчя не зникала скептична усмішка, а коли я зізнався, що професор переконав мене у своїй правоті, Тарп не витримав і гомерично зареготав.

– Любий мій друже, таких див у житті не буває! Хто таке бачив, аби люди випадково натикалися на найбільші відкриття, а потім втрачали всі речові докази? Вигадки краще вдаються романістам. Щодо спритних витівок ваш професор заткне за пояс усіх мавп у зоопарку. Адже це ж неймовірний ідіотизм!

– А художник-американець?

– Вигаданий персонаж.

– Я ж особисто бачив його альбом!

– Та це альбом Челленджера.

– Отже, ви підозрюєте, що це він намалював?

– Ну, звісно! А хто ж іще?

– А світлини?

– Та на них нічого не второпати. Ви ж самі кажете, що розгледіли лише якусь птаху.

– Птеродактиля.

– Аякже, якщо вірити його словам. Вас загіпнотизували та переконали.

– Ну, а кістки?

– Першу він витягнув із рагу, а другу змайстрував власними руками. Потрібні лише певна кмітливість і знання справи, а тоді все що завгодно сфальсифікуєш – і кістку, і фото.

Мені стало якось незатишно. Може, я й справді занадто захопився? Раптом мені спала на гадку щаслива думка.

– Ви підете на цю лекцію? – поцікавився я.

Тарп Генрі на мить задумався.

– Ваш геніальний Челленджер не надто популярний, – сказав він. – З ним багато хто хотів би звести порахунки. Мабуть, у всьому Лондоні не знайдете іншої людини, котра викликала б до себе таке неприязне почуття. Якщо на лекцію примчать студенти-медики, скандалу не оминути. Ні, щось мені не хочеться йти в цю божевільню.

– Принаймні віддайте йому належне – вислухайте його.

– Авжеж, мабуть, справедливість цього вимагає. Гаразд, буду вашим компаньйоном на сьогоднішній вечір.

Коли ми під’їхали до Зоологічного інституту, я побачив, що понад мої очікування народу на лекцію гуртується багато. Електричні карети одна за одною підвозили до під’їзду сивочолих професорів, а скромніша публіка потоком вливалася в пройму дверей, отже в залі будуть присутні не лише вчені, а й представники широких мас. І справді, варто було нам зайняти місця, як ми відразу ж переконалися, що гальорка та задні ряди поводяться більш ніж невимушено. Обернувшись, я побачив студентську братію. Ймовірно, усі великі лікарні відрядили сюди своїх практикантів. Публіка була налаштована доброзичливо, але за цією прихильністю ховалися пустощі. Раз по раз лунали уривки популярних пісеньок, які виспівували хором і з великим натхненням, – доволі дивна прелюдія до наукової лекції! Схильність аудиторії до безцеремонних жартів ясно давалася взнаки. Це обіцяло надалі море розваг для всіх, крім тих, кого ці сумнівні жарти мали безпосередньо стосуватися.

Наприклад, як тільки на сцені з’явився доктор Мелдрам у своєму знаменитому циліндрі з вигнутими крисами, з усіх боків пролунали дружні вигуки: «Оце так відро! Де ви його знайшли?» Старий зараз же стягнув циліндра з голови і крадькома засунув його під крісло. Коли професор Ведлі, котрий страждає від подагри, пошкандибав до свого місця, жартівники, на його превелике збентеження, хором спитали, чи не болить у професора пальчик на нозі. Але найгарячіший прийом був наданий моєму новому знайомому, професору Челленджеру. Щоб дістатися до свого місця, крайнього в першому ряді, йому довелося чимчикувати через усю сцену. Як тільки його чорна борода з’явилася в дверях, аудиторія вибухнула такими бурхливими вітальними вигуками, що я подумав: побоювання Тарпа Генрі підтвердилися – публіку привабила сюди не стільки сама лекція, скільки можливість повитріщатися на знаменитого професора, чутки про виступ котрого, мабуть, встигли поширитися повсюдно.

При його появі в передніх рядах, де сиділа вишукано одягнена публіка, пролунали смішки – цього разу партер ставився до безчинств студентів співчутливо. Публіка вітала Челленджера оглушливим ревінням, наче хижаки в клітках зоопарку, зачувши вдалині кроки служителя в час годівлі. У цьому ревінні ясно звучали нотки неповаги, але загалом галасливий прийом, наданий професору, означав швидше цікавість, ніж неприязнь чи презирство. Челлен-джер усміхнувся втомлено та поблажливо, як усміхається щиросердний чоловік, коли на нього накидається зграя дзявкотливих цуценят, потім повільно опустився в крісло, розправив плечі, любовно погладив бороду і, примружившись, пихато поглянув у переповнену залу. Ревіння ще не встигло вщухнути, як на сцені з’явилися голова – професор Рональд Маррі і лектор – пан Волдрон. Збори почалися.