Arthur Conan Doyle - Загублений світ

Сподіваюся, професор Маррі дарує мені, якщо дорікну його в тому, що він страждає недоліком, притаманним більшості англійців, а саме – невиразністю мовлення. Мені здається, що це одна із загадок нашого століття. Чому люди, котрі мають що сказати, не бажають навчитися чітко висловлюватися? Це так само безглуздо, як переливати коштовну вологу крізь трубку з прикрученим краном, відкрутити який можна без жодних зусиль.

Професор Маррі почав із кількох глибокодумних зауважень, звертаючись до своєї білої краватки та карафки з водою, потім жартівливо підморгнув срібному канделябру, що стояв по праву його руку, й опустився в крісло, поступившись місцем відомому популярному лектору, пану Волдрону, котрого публіка зустріла оплесками. Пика у пана Волдрона була похмура, голос різкий, манери зарозумілі, але він мав дар засвоювати чужі думки та подавати їх непосвяченим у доступній і навіть захоплюючій манері, розцвічуючи свої доповіді безліччю жартів на, здавалося б, найневідповідніші теми, тому в його викладі навіть прецесія рівнодення або еволюція хребетних набували гумористичного відтінку.

У простій, а часом і мальовничій манері, якій не заважала науковість термінології, лектор розгорнув перед нами картину виникнення світу, охоплену буцімто з висоти пташиного польоту. Він описував земну кулю – величезну газову масу, що світиться й палає в небесній сфері. Потім розповів, як ця маса стала охолоджуватися та застигати, як утворилися складки земної кори, як пара перетворилася на воду. Все це було поступовою підготовкою сцени до тієї незбагненної драми життя, яка мала розігратися на нашій планеті. Перейшовши до виникнення всього живого на Землі, пан Волдрон обмежився кількома туманними, ні до чого не зобов’язуючими фразами. Можна майже з упевненістю сказати, що зародки життя не витримали б первісної високої температури земної кулі. Отже, вони виникли дещо пізніше. Звідки? З остигаючих неорганічних елементів? Цілком імовірно. А може, їх заніс ззовні якийсь метеор? Навряд чи. Коротко кажучи, навіть наймудріші з мудрагелів не можуть сказати нічого певного з цього питання. Поки що нам не вдається створити в лабораторних умовах органічну речовину з неорганічної. Наша хімія не здатна перекинути місток через ту прірву, яка відділяє живу матерію від мертвої. Але природа, що оперує величезними силами впродовж багатьох століть, сама найбільший хімік, і їй може вдатися те, що непосильне для нас. Більше тут сказати нічого.

Вслід за цим лектор перейшов до великої шкали тваринного життя та, сходинка за сходинкою, від молюсків і безхребетних морських тварин до плазунів і риб, нарешті дістався до живородних дитинчат кенгуру, прямого пращура всіх ссавців, отже, і тих, хто опинився у цій залі («Можливо!» – почувся голос якогось скептика із задніх рядів.) Якщо юний джентльмен у червоній краватці, котрий вигукнув «Можливо», і має підставу вважати, що він вилупився з яйця, нехай затримається після зборів, лектор буде дуже радий познайомитися з таким визначним представником. (Сміх.) Уявіть, що процеси, які століттями відбувалися в природі, завершилися створенням юного джентльмена в червоній краватці! Але хіба ці процеси справді завершилися? Чи слід вважати цього джентльмена кінцевим продуктом еволюції, так би мовити, вінцем творіння? Лектор не хоче ображати джентльмена в червоній краватці в його найкращих почуттях, але йому здається, що, які б чесноти цей джентльмен не мав, все ж грандіозні процеси, що відбуваються у Всесвіті, не виправдали б себе, якщо б їхнім кінцевим результатом було створення ось такого екземпляру. Сили, що зумовлюють еволюцію, не вичерпалися, вони продовжують діяти і готують нам ще більші сюрпризи.

Упоравшись під загальний сміх зі своїм опонентом, пан Волдрон повернувся до образків минулого і розповів, як висихали моря, оголюючи піщані мілини, як на цих мілинах з’являлися живі істоти, драглисті, мляві, розповів про лагуни, що кишать усілякою морською поганню, яку вабило сюди тінисте дно, але особливо – надмір їжі, що сприяло її стрімкому розвитку.

– Ось, леді та джентльмени, звідки походять ті ящери, які досі вселяють у нас жах, коли ми знаходимо їхні скелети у вельдських або золенґофенських сланцях. На щастя, всі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.

– Це ще питання! – прогудів хтось на сцені.

Пан Волдрон був чоловік витривалий, до того ж гострий на язик, що особливо відчув на собі джентльмен у червоній краватці, і перебивати його було небезпечно. Але остання репліка, вочевидь, здалася йому настільки безглуздою, що він навіть дещо розгубився. Такий же розгублений вигляд буває у шекспірознавця, котрого образив лютий беконіанень, або у астронома, котрий зіткнувся з фанатиком, переконаним, що Земля пласка. Пан Волдрон замовк на секунду, а потім, підвищивши голос, дидактично повторив свої останні слова: