– Ні, не чув.
– Курупурі – це лісовий дух, щось зловісне, грізне, зустріч із ним веде до загибелі. Ніхто не може описати Курупурі, але це ім’я вселяє в індіанців жах. Однак всі племена, що живуть на берегах Амазонки, сходяться в одному: вони точно вказують, де мешкає Курупурі. З тих самих місць прийшов і американець. Там таїться щось незбагненно страшне. Й я вирішив з’ясувати, про що йдеться.
– Як же ви вчинили?
Від моєї легковажності не залишилося й сліду. Цей велет науки умів завоювати увагу та повагу до себе.
– Мені вдалося здолати опір індіанців – той внутрішній опір, який вони чинять, коли починаєш балакати з ними про це. Пустивши в хід усілякі вмовляння, подарунки і, мушу зізнатися, погрози, я знайшов двох провідників. Після багатьох пригод (описувати їх немає потреби), після багатьох днів шляху (про маршрут і його протяжність дозволю собі промовчати) ми нарешті прийшли в ті місця, які досі ніхто не описав і де ніхто ще не побував, за винятком мого нещасного попередника. Тепер будьте люб’язні поглянути ось на це.
Науковець простягнув мені невелику світлину.
– Її сумний стан пояснюється тим, що коли ми спускалися вниз річкою, наш човен перевернуло і футляр, в якому зберігалися непроявлені негативи, тріснув. Результати цього лиха не забарилися. Майже всі негативи загинули – втрата невиправна. Ось це фото – одне з небагатьох більш-менш вцілілих. Вам доведеться вдовольнятися таким поясненням його недосконалості. Поширюються чутки про якусь фальсифікацію, але я не схильний сперечатися зараз на цю тему.
Знімок і справді був зовсім блідий. Недоброзичливий критик міг би легко причепитися до цього. Вдивляючись у тьмяно-сірий ландшафт і поступово розбираючись у його деталях, я побачив довгу та височезну лінію скель, що нагадує гігантський водоспад, а на передньому плані – пологу рівнину з розкиданими по ній деревами.
– Якщо не помиляюся, цей пейзаж був і в альбомі, – помітив я.
– Еге ж, – підтвердив професор. – Я знайшов там сліди стоянки. А тепер погляньте на ще одну світлину.
Це був той самий ландшафт, лише взятий крупнішим планом. Знімок був геть зіпсований. І все ж я розгледів самотню, увінчану деревом скелю, яку відділяла від гряди балка.
– Тепер у мене не залишилося жодних сумнівів, – зізнався я.
– Отже, ми не даремно пнемося, – сказав професор. – Дивіться, які успіхи! Тепер будьте ласкаві поглянути на шпиль цієї скелі. Ви щось там бачите?
– Величезне дерево.
– А на дереві?
– Великого птаха.
Він подав мені лупу.
– Авжеж, – сказав я, дивлячись крізь неї, – на дереві сидить великий птах. У нього досить серйозний дзьоб. Це, вочевидь, пелікан?
– Зір у вас – не позаздриш, – сказав професор. – Це не пелікан і взагалі не птах. Щоб ви знали, мені вдалося підстрелити цю істоту. І вона послужила єдиним незаперечним доказом, який я звідти привіз.
– Вона тут, у вас?
Нарешті я побачу речовий доказ усіх цих байок!
– Вона була у мене. На жаль, катастрофа на річці згубила не лише негативи, а й цю мою здобич. Її підхопило виром, й, як я не намагався врятувати свій скарб, у моїй руці залишилася лише половина крила. Я втратив свідомість і прийшов до тями, коли мене вже винесло на берег, але цей жалюгідний залишок чудового екземпляра був цілий і неушкоджений. Ось він, перед вами.
Професор вийняв із шухляди столу щось, що нагадувало, на мою думку, горішню частину крила величезного лилика. Ця вигнута кістка з перетинчастою плівкою була щонайменше два або й більше футів завдовжки.
– Летюча миша жахливих розмірів? – виголосив я своє припущення.
– Та де там! – суворо осадив мене професор. – Живучи в атмосфері високої освіти та науки, я й гадки не мав, що основні принципи зоології настільки мало відомі в широких колах суспільства. Невже ви не знайомі з найелементарнішим постулатом порівняльної анатомії, де йдеться, що крило птаха, по суті, є передпліччям, тоді як крило кажана складається з трьох подовжених пальців із перетинкою між ними? В цьому випадку кістка не має нічого спільного з кісткою передпліччя, і ви можете переконатися на власні очі в наявності всього лише однієї перетинки. Отже, про кажана годі й згадувати. Але якщо це не птах і не лилик, тоді з чим маємо справу? Що ж це може бути?
Мій скромний запас знань був вичерпаний до дна.
– Навіть не можу припустити, – розвів я руками.
Професор розгорнув монографію, на яку вже посилався раніше.
– Ось, – продовжував він, показуючи мені якесь чудовисько з крилами, – ось чудове зображення діморфо-дона, або птеродактиля, – крилатого ящера юрського періоду, а на наступній сторінці схема механізму його крила. Порівняйте її з тим, що тримаєте в руках.
Читать дальше