Arthur Conan Doyle - Загублений світ

– Мене вразили розміри цього пігмея, – сказав я.

– Та ви подивіться! – крикнув професор, нахиляючись до мене і тицяючи волохатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. – Ось він і рослина позаду тварини? Ви, ймовірно, вважаєте її кульбабою чи брюссельською капустою, чи не так? Ні, пане, це американська пальма, названа «слоновою кісткою», а вона сягає п’ятдесяти-шіст-десяти футів у висоту. Невже ви не тямите, що людська постать намальована тут недарма? Художник не зміг би залишитися живим, зустрівшись віч-на-віч із таким звіром, тут уже не до малювання. Він зобразив самого себе лише для того, щоб дати поняття про масштаби. Зросту він був… ну, скажімо, п’ять футів і ще трохи. Дерево, як і слід було очікувати, в десять разів вище.

– Святе небо! – вигукнув я. – Отже, ви вирішили, що ця істота була… Та якщо шукати йому будку, то й вокзал Чарінґ-Кросс виявиться затісним!

– Це, звісно, перебільшення, але екземпляр і справді великий, – пихато зауважив професор.

– Але не можна, – вигукнув я, – не можна ж відмітати вбік весь досвід людської раси на підставі одного малюнку!

Я перегорнув решту сторінок і переконався, що в альбомі більше нічого немає.

– Один-єдиний рисунок якогось волоцюги-художника, котрий міг зробити його, накурившись гашишу, або в гарячковому маренні, або просто на догоду своїй хворій уяві. Ви як людина науки не можете відстоювати таку точку зору.

Замість відповіді професор здійняв із полиці якусь книжку.

– Ось блискуча монографія мого талановитого приятеля Рея Ланкастера, – мовив він. – Тут є одна ілюстрація, яка видасться вам цікавою. Ага, ось вона. Підпис внизу: «Передбачуваний зовнішній вигляд динозавра-стегозавра юрського періоду. Задні кінцівки висотою в два людські зрости». Ну, що тепер скажете?

Він простягнув мені розгорнуту книгу. Я поглянув на ілюстрацію та сіпнувся. Між начерком невідомого художника і цим представником давно вимерлого світу, відтворених уявою вченого, була, безумовно, велика схожість.

– Справді вражає! – видихнув я.

– І все ж ви й далі наполягаєте?

– Але, може, це простий збіг, або ж ваш американець бачив колись таку картинку і в маренні її згадав.

– Чудово, – терпляче погодився професор, – нехай буде так. Тепер не відмовте в люб’язності поглянути на це.

Він простягнув мені кістку, знайдену, за його словами, серед речей померлого. Вона була дюймів шість у довжину, грубіша за мій великий палець, а на її кінці збереглися залишки цілком висхлого хряща.

– Якій із відомих нам тварин може належати така кістка? – поцікавився професор.

Я ретельно її оглянув, закликаючи на допомогу всі знання, які ще не вивітрилися з моєї голови.

– Це може бути ключиця дуже рослої людини, – припустив я.

Мій співрозмовник презирливо замахав руками:

– Ключиця людини має вигнуту форму, а ця кістка цілком пряма. На її поверхні є улоговинка, яка свідчить про те, що тут проходило велике сухожилля. На ключиці нічого такого немає.

– Тоді не можу вам відповісти.

– Не бійтеся виставляти напоказ своє невігластво. Гадаю, що серед зоологів Південного Кенсинґтону не знайдеться жодного, хто зміг би класифікувати цю кістку.

Вчений узяв пуделко з-під піґулок і вийняв звідти маленьку кісточку завбільшки з квасолину.

– Наскільки я знаю, ось ця кісточка відповідає в будові людського скелета тій, яку ви тримаєте в руці. Тепер маєте певне уявлення про розміри тварини? Не забудьте і про залишки хряща – вони свідчать, що це була свіжа особина, а не викопна. Ну, що тепер скажете?

– Може, у слона…

Його пересмикнуло, наче від болю.

– Годі! Майте совість! Слони в Південній Америці! Не смійте навіть затинатися про це! Навіть у нашій сучасній початковій школі…

– Ну, гаразд, – зупинив я його. – Не слон, то якась інша американська тварина, наприклад, тапір.

– Повірте мені, молодий чоловіче, що елементарні знання в цій галузі науки я маю. Не можна навіть припустити думки, що така кістка належить тапіру або якійсь іншій тварині, відомій зоологам. Це кістка дуже могутнього звіра, який існує десь на земній кулі, але досі невідомий науці. Ви все ще сумніваєтесь?

– У будь-якому разі мене це дуже зацікавило.

– Отже, ви ще не безнадійні. Відчуваю, що у вас щось світиться в мозку, тому давайте ж терпляче роздувати цю іскру. Облишимо тепер покійного американця та перейдімо знову до моєї оповідки. Ви, звісно, здогадуєтеся, що я не міг розлучитися з Амазонкою, не дошукавшись, у чому тут справа. Певну інформацію про те, звідки прийшов цей художник, я мав. Утім, я міг би керуватися й леґендами індіанців, бо лейтмотив якоїсь незвіданої країни прослизає в усіх переказах прирічкових племен. Ви, певна річ, чули про Курупурі?