Arthur Conan Doyle - Загублений світ

Науковець закурив сигару, відкинувся на спинку крісла і, не зводячи з мого обличчя зухвалого і водночас допитливого погляду, став стежити, яке враження справлять на мене ці малюнки.

Я розгорнув альбом, чекаючи знайти там якісь одкровення, які – і сам до пуття не знав. Однак перша сторінка розчарувала мене, бо на ній був намальований здоровенний чолов’яга в морській куртці, а під малюнком стояв підпис: «Джиммі Колвер на борту поштового пароплава». Далі було кілька дрібних жанрових начерків із життя індіанців. Потім малюнок, на якому був зображений чинний гладун із духовним званням, у крислатому капелюсі, котрий сидів за столом у товаристві дуже худого європейця. Підпис пояснював: «Сніданок у Фра Крістоферо в Ро-заріо». Наступні сторінки були заповнені жіночими та дитячими голівками, а за ними йшла одразу ціла серія замальовок тварин із такими поясненнями: «Ламантин на піщаній мілині», «Черепахи та черепашині яйця», «Чорний агуті 5 5 Агуті – дрібні гризуни, що живуть у лісах Південної та Центральної Америки. під пальмою» (агуті виявився вельми схожим на свиню), і, нарешті, наступні дві сторінки займали начерки якихось вельми неприємних ящерів із довгими носами. Я не знав, що й думати про все це, тому звернувся за поясненнями до професора:

– Це, ймовірно, крокодили?

– Алігатори! Алігатори! Справжні крокодили в Південній Америці не живуть. Різниця між тим і іншим видом полягає…

– Я лише хочу сказати, що не бачу тут нічого виняткового. Нічого, що могло б підтвердити ваші слова.

Він відповів мені з безтурботною посмішкою:

– Перегорніть ще одну сторінку.

Але й наступна сторінка ні в чому мене не переконала. Це був пейзаж, легко позначений аквареллю, один із тих незакінчених етюдів, які слугують художнику лише наміткою до майбутньої, ретельнішої розробки теми. Передній план етюду займали блідо-зелені пірчасті рослини, що здіймалися вгору схилом, який переходив у лінію темно-червоних ребристих скель, які чимось мені нагадували базальтові формації. На задньому плані ці скелі стояли суцільною стіною. Праворуч підіймався пірамідальний стрімчак, мабуть, відокремлений від основної гряди глибокої ущелини. Його вершечок був увінчаний величезним деревом. Над усім цим сяяло синє тропічне небо. Вузька смужка зелені облямовувала шпилі червоних скель. На наступній сторінці я побачив ще один акварельний начерк того ж пейзажу, зроблений із ближчої відстані, тому його деталі виступали чіткіше.

– Отже? – спонукав професор.

– Формація справді дуже цікава, – відповів я, – але мені важко визначити, наскільки вона виняткова, адже я не геолог.

– Виняткова? – повторив він. – Та це єдиний такого штибу ландшафт! Він здається неймовірним! Таке навіть наснитися не може! Перегорніть сторінку.

Я перегорнув і не міг стримати вигуку подиву. З наступної сторінки альбому на мене глипнуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути лише в видіннях курця опіуму або в гарячковому маренні хворого. Голову почвара мала пташину, тіло – як у непомірно роздутої ящірки, хвіст, що волочиться по землі, наїжачився гострими голками, а вигнута спина була обсаджена високими колючками, схожими на півнячі гребінці. Перед цією істотою стояв маленький чоловічок, майже карлик.

– А що на це скажете? – вигукнув професор, із переможним виглядом потираючи руки.

– Це щось жахливе, якийсь гротеск.

– А що змусило художника зобразити такого звіра?

– Не інакше, як солідна порція джину.

– Кращого пояснення не можете вигадати?

– Гаразд, сер, а як ви самі це пояснюєте?

– Дуже просто: така тварина існує. Цілком очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.

Я не розреготався лише тому, що вчасно згадав, як ми колесом котилися по всьому коридору.

– Без сумніву, безумовно, – висловився я з тієї догідливістю, на яку зазвичай не скупляться в розмові з недоумками. – Правда, мене трохи бентежить ця крихітна людська постать. Якщо б тут був намальований індіанець, можна було б подумати, що в Америці існує якесь плем’я пігмеїв, але це європеєць, на ньому ж корковий шолом.

Професор пирхнув, немов розлючений буйвол.

– Ви збагачуєте мене досвідом! – вигукнув він. – Межі людської тупості набагато ширші, ніж я гадав! У вас розумовий застій! Вражаюче!

Цей вибух був такий безглуздий, що навіть мене не розсердив. Та й чи варто було надаремно тріпати собі нерви? Якщо вже сердитися на цього чоловіка, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився втомленою посмішкою.