Аґата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

Не кажучи й слова, Кетрін узяла зі столу один із листів і простягнула лікареві. А відтак із чималою втіхою спостерігала, як той проглядає його, гнівно суплячи свої кущисті брови і обурено пофиркуючи й покректуючи. Дочитавши, доктор Гаррісон знову кинув аркуш на стільницю.

– Ну й чортівня! – видобув він, закипаючи люттю. – Нехай ця писанина вас не тривожить. Вони самі не знають, що верзуть. Розум місіс Гарфілд був такий же непотьмарений, як ваш або мій, і жодна душа не доведе протилежного. Їм нема з чим іти до суду, і вони це знають. Усі ці балачки про позов – чистий блеф. А звідси й спроба тишком-нишком окрутити вас. І глядіть же, моя люба, не піддайтеся на їхні лестощі. Не вбийте, бува, собі в голову, що віддати ці гроші – ваш моральний обов’язок, чи ще якусь подібну маячню, породжувану надто вразливим сумлінням.

– Боюся, моє сумління не настільки вразливе, – сказала Кетрін. – Усі ці люди – далекі родичі місіс Гарфілд по чоловікові, які впродовж її життя і близько не підходили до неї й не звертали на ту ні найменшої уваги.

– Ви мудра жінка, – зауважив лікар. – Я ж бо як ніхто інший знаю, що впродовж останніх десяти років життя у вас було не мед. Тож ви маєте повне право скористатися із заощаджень старої, хай скільки вони становлять.

Кетрін задумливо посміхнулася.

– Хай скільки вони становлять… – повторила вона. – То ви, докторе, не маєте й гадки про обсяг спадщини?

– Ну, її, припускаю, достатньо, щоб давати фунтів п’ятсот річних чи близько того.

Жінка кивнула.

– Так я і думала, – відказала вона. – А тепер прочитайте ось це.

І простягнула йому послання, яке дістала з довгастого блакитного конверта. Лікар ознайомився з ним, і з його вуст зірвався вигук цілковитого приголомшення.

– Не може бути, – пробурмотів він. – Не може бути.

– Свого часу місіс Гарфілд стала однією з перших акціонерок «Мортолдз». Іще сорок років тому вона отримувала вісім або й десять тисяч прибутку на рік, не менше. А я певна, що та ніколи не витрачала більше чотирьох сотень із цих грошей. Вона завжди була надзвичайно ощадлива. Мені весь час здавалося, що їй доводиться трястися над кожним пенні.

– А тим часом її капітал накопичувався, даючи прибутки з урахуванням реінвестицій. Люба моя, то ви будете дуже багатою жінкою.

Кетрін Ґрей кивнула.

– Так, – погодилася вона. – Буду.

Але сказала це безпристрасним, відстороненим тоном, неначе дивилася на всю цю ситуацію збоку.

– Що ж, – сказав лікар, збираючись іти, – мої вам найщиріші вітання. – І, наче щиглем, хляпнув великим пальцем листа місіс Семюел Гарфілд. – Не переймайтеся через цю жінку та її гидку писанину.

– Вона не така вже й гидка, – поблажливо сказала міс Ґрей. – Власне, з огляду на всі обставини, її вчинок здається мені природним.

– Інколи в мене щодо вас прокидаються найтемніші підозри, – зауважив лікар.

– Чому?

– Через усі ті речі, що здаються вам цілком природними.

Кетрін Ґрей розсміялася.

А за ланчем доктор Гаррісон повідомив ці чудові новини дружині. Чим дуже її схвилював.

– Подумати лишень: щоб у старої місіс Гарфілд – і стільки грошей. Але я рада, що вона залишила їх Кетрін. Та дівчина – просто свята.

Лікар скривився.

– Святі завжди уявлялися мені непростим народом. А в Кетрін Ґрей забагато людського як для святої.

– Вона – свята з почуттям гумору, – заперечила місіс Гаррісон, просія́вши. – І хоча ти, гадаю, ніколи цього не помічав – ще й надзвичайно вродлива.

– Кетрін Ґрей? – Лікар був щиро здивований. – Я лише знаю, що в неї дуже гарні очі.

– Ох, ці вже мені чоловіки! – вигукнула дружина. – Ви сліпі, наче кроти. У Кетрін є всі задатки красуні. Чого їй бракує, то це лише одягу!

– Одягу? А що не так із її одягом? Вона завжди має дуже охайний вигляд.

Дружина роздратовано зітхнула, і лікар підвівся, готуючись розпочати обхід пацієнтів.

– Ти могла б зазирнути до неї, Поллі, – запропонував він.

– Я й сама збиралася, – одразу ж озвалася місіс Гаррісон.

І близько третьої зробила візит.

– Люба моя, яка я рада, – тепло промовила вона, потискаючи руку Кетрін. – Та що там – кожен у селі зрадіє.

– З вашого боку дуже люб’язно завітати, щоб сказати мені це, – відповіла та. – Я так і сподівалася, що ви зазирнете, бо хотіла спитати у вас, як там Джонні.

– Ох! Джонні… Що ж…

Джонні був найменшим сином місіс Гаррісон. І за хвилину та вже довго й нудно розводилася про сильно збільшені мигдалини та аденоїди мізинника. Кетрін співчутливо слухала. Старих звичок нелегко позбутися. А вміння вислуховувати ось уже десять років як було її жеребом. «От не пригадую, люба: я коли-небудь розповідала тобі про флотський бал у Портсмуті? Коли лорд Чарльз зробив комплімент моїй сукні?» Компаньйонка приязно, терпляче відповідала: «Здається, так, місіс Гарфілд, але я вже забула. Може, розкажете ще раз?» І літня леді починала з місця в кар’єр – із численними запинками, поправками та щойно пригаданими деталями. А Кетрін у піввуха слухала, автоматично вставляючи в паузах саме те, що й хотіла почути від неї стара…