Аґата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

– Ох, заради Бога, та народжуй нарешті. Ти повторила це вже тричі.

– Ну й от, люба, – повела далі її мати, – я подумала, що з мого боку було б люб’язно написати дорогій Кетрін і запросити до нас на відвідини. Вона ж бо, звісно, не має жодних зв’язків у світському товаристві. І для неї ж виявиться зручніше, якщо її введе туди хтось із рідні. І їй добре, і нам непогано.

– І скільки ти сподіваєшся видоїти з неї? – запитала Ленокс.

Матір з докором поглянула на доньку і пробурмотіла:

– Нам, звісно, треба буде дійти певної згоди в питанні фінансів. Якби ж то не одне та друге… тут війна… а тут твій бідолашний батько…

– А тепер іще й Пупсик, – докинула Ленокс. – Він бо, коли завгодно, недешеве задоволення.

– Наскільки я пригадую, вона була славною дівчиною, – промимрила леді Темплін, гнучи свою лінію, – тиха, ніколи не пнулася наперед, не красуня і не серцеїдка.

– Тож на Пупсика не зазіхатиме? – вставила Ленокс.

Леді Темплін кинула на неї протестний погляд.

– Пупсик би ніколи… – почала вона.

– Звісно, – погодилася донька. – Я теж так думаю: він збіса добре знає, чий хліб – та ще й із маслом – їсть.

– Люба, – дорікнула матір, – ну й вульгарна у тебе манера висловлюватися.

– Вибачай, – кинула Ленокс.

Леді Темплін підібрала свій пеньюар, примірник «Дейлі мейл», косметичку й кілька розрізнених листів.

– Я негайно напишу дорогій Кетрін і нагадаю їй про старі добрі часи в Еджворті.

І, випромінюючи очима цілеспрямованість, пройшла в будинок.

На відміну від місіс Гарфілд, писала вона, наче дихала. Без найменшої заминки чи паузи її перо заповнило чотири аркуші, і кореспондентка, перечитавши отриманий опус, не виявила потреби змінити й словечка.

Кетрін отримала цього листа на ранок після прибуття в Лондон. Учитувалась вона між рядків чи ні – це інша річ. Але кинула його в сумочку й поспішила на зустріч, призначену їй адвокатами місіс Гарфілд.

Їхня контора, одна з найстаріших у місті, була розміщена на Лінкольн-Інн-Філдз, і після кількахвилинної затримки відвідувачку провели в кабінет старшого партнера – люб’язного літнього джентльмена з проникливими блакитними очима і якоюсь батьківською манерою спілкуватися.

Хвилин двадцять проговоривши з ним про заповіт місіс Гарфілд і пов’язані з ним юридичні формальності, Кетрін зрештою показала баристеру листа місіс Семюел.

– Гадаю, мені краще ознайомити вас із ось цим, – сказала вона, – хоча це й досить таки сміховинно.

Той прочитав його з ледь помітною посмішкою.

– Вельми незграбна спроба, міс Ґрей. Підозрюю, мені навряд чи треба вам пояснювати, що ці люди не мають анінайменшого права на спадщину, а якщо вони спробують опротестувати заповіт – жоден суд не підтримає їхніх претензій.

– Я так і думала.

– Людська природа не завжди відзначається мудрістю. На місці місіс Семюел Гарфілд я був би радше схильний апелювати до вашої щедрості.

– Це і є одна з тих речей, які я воліла б обговорити з вами. Мені хотілося б, щоб цим людям відійшла певна сума.

– Це зовсім не обов’язково.

– Я знаю.

– Але вони сприймуть такий крок не в тому дусі, на який ви сподіваєтесь. Найвірогідніше, у ньому вбачатимуть спробу відкупитися від них, хоча й не відмовляться від пропонованого із цієї причини.

– Я розумію, і цьому нічим не зарадити.

– Я б порадив вам, міс Ґрей, відмовитися від цієї ідеї.

Кетрін похитала головою.

– Я знаю, що ви цілком маєте рацію, але мені все ж хотілося б, щоб це було зроблено.

– Вони вхоплять ваші гроші обома руками, а після цього лише сильніше поливатимуть вас помиями.

– Що ж, – сказала Кетрін, – нехай, коли їм це подобається. Кожен тішиться, як може. Вони ж бо, зрештою, – єдина рідня місіс Гарфілд, і, хоча ці люди цуралися родичатися з нею й не звертали на ту жодної уваги за життя, мені здається несправедливим залишити їх ні з чим.

Попри всю непоступливість адвоката, вона наполягла на своєму й невдовзі вийшла на лондонські вулиці зі спокійною впевненістю, що їй можна вільно витрачати гроші і будувати які завгодно плани на майбутнє. І її першим кроком став візит до ательє уславленої модистки.

Там клієнтку зустріла струнка, немолода француженка, схожа на замріяну герцогиню, і Кетрін не без деякої наївності промовила:

– Якщо дозволите, я хотіла б віддатися у ваші руки. Усе своє життя я була дуже бідною, і тому нічого не тямлю в одязі, а от тепер мені перепали сякі-такі гроші й хотілося б дуже добре вдягтися з такої нагоди.