Аґата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

– Ну, – весело промовив він, – і чого ж мій любий тестенько хоче він мене? Ви ж бо прийшли у його справі, як я розумію?

Найтон не посміхнувся у відповідь.

– Так, прийшов, – нерішуче видобув він. – Хоча… волів би, щоб містер ван Олдін обрав когось іншого.

Дерек глузливо звів брови, вдаючи збентеження.

– Невже все аж настільки погано? Я не такий уже й тонкошкірий, запевняю вас, Найтоне.

– Ні, – сказав той, – але тут…

І замовк.

Дерек проникливо глянув на нього.

– Ну ж бо, сміливіше… – доброзичливо заохотив він співрозмовника. – Я розумію, що доручення мого любого тестенька не завжди бувають приємними.

Найтон прокашлявся. І суто офіційним тоном, із якого силкувався прогнати ніяковість, видав:

– Містер ван Олдін прислав мене зробити вам певну пропозицію.

– Пропозицію? – На якусь мить Дерек виказав свій подив. Позаяк перші ж Найтонові слова стали зовсім не тими, на які той очікував. Він запропонував гостеві цигарку, закурив сам і знову плюхнувся в крісло. – То, кажете, пропозицію? Звучить досить таки цікаво.

– Мені продовжувати?

– Так, прошу. І вибачте за моє здивування: просто в мене таке враження, що мій любий тестенько дав слабину після наших вранішніх теревенів. А це якось не в’яжеться із сильними людьми – Наполеонами фінансів і таке інше. І вказує… хм, так, гадаю, вказує на те, що його позиції не такі неприступні, як він собі уявляв.

Найтон увічливо вислухав цей невимушений, іронічний монолог, але на його безпристрасному обличчі не відбилося жодних емоцій. Дочекавшись, доки Дерек закінчить, він тихо промовив:

– Я викладу її якомога коротше.

– Слухаю вас.

Секретар не дивився на свого візаві. А його голос звучав грубувато й по-діловому.

– Суть справи така: як вам відомо, місіс Кеттерінґ збирається подати на розлучення. І якщо ви не чинитимете цьому перешкод, то отримаєте сто тисяч у день набуття постановою чинності.

Дерек, який саме запалював цигарку, так і застиг із сірником у руці.

– Сто тисяч! – різко кинув він. – Доларів?

– Фунтів.

Щонайменше хвилини зо дві панувала мертва тиша. Кеттерінґ, насупивши чоло, мізкував. Сто тисяч фунтів. Це означало, що він зможе й далі утримувати Мірей і вести своє приємне, безтурботне життя. А ще виходило – ван Олдін щось знав. Тесть був не з тих, хто платить просто так. Дерек підвівся і став біля каміна.

– А в разі моєї відмови від його щедрої пропозиції? – з холодною, іронічною ввічливістю поцікавився він.

Найтон зробив вибачливий жест.

– Запевняю вас, містере Кеттерінґу, – щирим тоном видобув він, – що я вкрай неохоче прибув сюди з таким посланням.

– Усе гаразд, – кинув той. – Не гнітіть себе: це не ваша провина. А все ж… я поставив вам запитання – тож звольте дати на нього відповідь.

Співрозмовник також підвівся. І проказав навіть більш неохоче, ніж щойно:

– У разі вашої відмови від цієї пропозиції, містер ван Олдін доручив мені без недомовок пояснити, що він збирається довести вас до зубожіння. От і все.

Кеттерінґ підняв брови, але не розгубив свого безжурного, грайливого тону.

– Отакої! – озвався він. – Гадаю, це йому до снаги. Я, поза сумнівом, навряд чи зможу довго опиратися мільйонщику-американцю. Сто тисяч! Якщо збираєшся когось підкупити – украй важливо підійти до цього ґрунтовно. А якби я сказав, що за двісті вчиню, як він хоче – і що б ви тоді робили?

– Передав би ваші слова містеру ван Олдіну, – холодно відрізав Найтон. – Це і є ваша відповідь?

– Ні, хоч як це кумедно, – мовив Дерек. – Повертайтеся до мого тестя і скажіть, щоб він ішов до біса зі своїми хабарями. Я ясно висловився?

– Куди вже ясніше, – запевнив його Найтон. А відтак, повагавшись, зашарівся й додав: – І… якщо дозволите зауважити, містере Кеттерінґу, я радий чути, що ви відповіли саме так.

Дерек промовчав. А коли гість вийшов із кімнати, він іще хвилинку-другу щось обдумував. Врешті його вуста скривила дивна посмішка:

– Значить, так тому й бути, – прошепотів він.

– Тату!

Місіс Кеттерінґ налякано здригнулася. Цього ранку її нерви були дещо на зводі. Бездоганно вбрана в довге норкове манто й червоний капелюшок відтінку китайського лаку, вона в глибокій задумі йшла по заюрбленому перону вокзалу Вікторія, аж раптом батькова поява й енергійне привітання справили на неї несподіваний ефект.

– Рут, що з тобою? Ти аж підскочила!

– Я не сподівалася тебе зустріти, тату, от і все. Ти попрощався зі мною вчора ввечері, сказавши, що вранці в тебе нарада.