Аґата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

– Заходьте, коли вже прийшли, мсьє. Мадам відпочивають.

Служниця провела його у таку знайому довгу кімнату, облаштовану в східному стилі. Мірей лежала на дивані, підмощена неймовірною кількістю подушок, кожна з яких була такого чи сякого відтінку бурштину, щоб гармоніювати з вохристо-жовтим кольором обличчя господарки. Танцівниця була гарно складеною жінкою, а якщо її личко – під маскою жовтизни – і здавалося дещо змарнілим, воно все ж мало своєрідний химерний шарм. Жовтогарячі вуста Мірей спокусливо всміхнулися Дерекові Кеттерінґу.

Той поцілував її і плюхнувся в крісло.

– Ну, чим займаєшся? Підозрюю, тільки-но встала?

Жовтогарячий ротик розтягнувся в широкій посмішці.

– Ні, – відказала танцівниця, – я працювала.

І простягла довгу білу руку в бік фортепіано, безладно заваленого неохайно нашкрябаними нотами.

– Заходив Емброуз. Грав мені клавір нової опери.

Кеттерінґ кивнув, не надто беручи її слова до голови. Йому було глибоко байдуже до Клода Емброуза та його потуг зробити з Ібсенового «Пер Ґюнта» оперу. Власне, як і Мірей, що сприймала це лише як унікальну можливість з’явитися на сцені в ролі Анітри.

– Це дивовижний танок, – промуркотіла вона. – Я вкладу в нього всю пристрасть пустелі. І танцюватиму, увішана коштовностями… О! До речі, mon ami : [5] Друже мій ( фр. ). учора на Бонд-стріт я надивилася одну перлину – чорну, уявляєш?

Вона замовкла і заманливо поглянула на нього.

– Дівчинко моя, – відказав Дерек, – наразі мені не до чорних перлин. Настала така хвилина, що для мене запахло смаленим.

Та швидко відреагувала на його тон: вона напівзвелася, а її великі карі очі розширились.

– Що ти таке кажеш, Дере́ку? Що сталося?

– Мій любий тестенько от-от зірветься з котушок, – видобув Кеттерінґ.

– Як це?

– Інакше кажучи, він хоче, щоб Рут зі мною розлучилася.

– Яка дурість! – мовила Мірей. – І чому б це їй хотіти розлучитися з тобою?

Дерек широко посміхнувся.

– Головно через тебе, chérie ! [6] Люба ( фр. ). – пояснив він.

Мірей стенула плечима.

– Як нерозсудливо, – констатувала вона суто діловим тоном.

– Вкрай нерозсудливо, – погодився Дерек.

– І що ти з цим збираєшся робити? – зажадала відповіді танцівниця.

– Дівчинко моя, а що я можу зробити? З одного боку, чоловік, який не знає ліку грошам, а з іншого – той, хто не знає ліку боргам. Не залишається жодних питань щодо того, хто ж вийде з боротьби переможцем.

– Дивні вони, ці американці, – зауважила Мірей. – Це ж не те щоб твоя дружина кохала тебе.

– Ну, – сказав Дерек, – і що ж ми тепер робитимемо?

Танцівниця запитально глянула на нього. Він підійшов і взяв обидві її руки у свої.

– Ти залишишся зі мною?

– Що ти маєш на увазі? Після…

– Так, – підтвердив Кеттерінґ, – після того, як кредитори накинуться, наче голодні вовки на кошару. Я збіса небайдужий до тебе, Мірей: ти ж не покинеш мене?

Та висмикнула свої долоні.

– Ти ж знаєш: я тебе обожнюю, Дере́ку!

Але в її голосі вчувалася нотка ухильності.

– То он воно, значить, як? Щурі тікають з корабля, що тоне?

– Ой, Дере́ку, тільки не починай!

– Кажи, як є, – гнівно видобув Кеттерінґ. – Ти мене кинеш – вгадав?

Та стенула плечима.

– Ти дуже мені подобаєшся, mon ami , – так, справді, дуже. Ти такий милий – un beau garçon , [7] Гарний хлопець ( фр. ). але ce n ’ est pas pratique . [8] Це непрактично ( фр. ).

– Бо ти – іграшка багатіїв, еге ж? Вся річ у цьому?

– Називай це як тобі завгодно.

Задерши голову, вона відкинулася на подушки.

– Дере́ку, а ти мені все одно подобаєшся.

Той підійшов до вікна і якийсь час стояв там спиною до неї, дивлячись на вулицю. Нарешті танцівниця підвелася на лікті й зацікавлено поглянула на нього.

– Mon ami , про що ти думаєш?

Він посміхнувся їй через плече, і від його дивної посмішки тій стало якось неспокійно.

– Як не дивно, я думав про жінку, люба.

– Про жінку… е-е?.. – Мірей вхопилася за те, що могла зрозуміти. – А, ти думаєш про якусь іншу жінку?

– О, тобі нічого хвилюватися: це просто уявний портрет. «Портрет сіроокої леді».

– Коли ти познайомився з нею? – різко спитала та.

Дерек Кеттерінґ зареготав, і в цьому сміху чулася глузлива, іронічна нотка.

– Я зіштовхнувся з цією леді в коридорі готелю «Савойя».

– Он як! І що вона сказала?

– Наскільки мені вдається пригадати, я їй сказав «Перепрошую!», а вона відповіла «Пусте» чи щось таке.