Аґата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

Рут Кеттерінґ вочевидь чекала на батька. Адже не встиг той увійти, як вона підбігла до нього й поцілувала.

– Ну, тату? Як просуваються справи?

– Дуже добре, – відповів той, – але я хочу сказати тобі, Рут, кілька слів.

І враз відчув у ній ледве помітну зміну: імпульсивність її привітання поступилася місцем чомусь меткому й настороженому. Вона опустилась у велике крісло.

– Ну, тату? – повторила жінка. – Що таке?

– Сьогодні вранці я бачився з твоїм чоловіком, – промовив ван Олдін.

– Ти бачився з Дереком?

– Так. Він багато чого наговорив, і більшість сказаного була форменим нахабством. А от коли вже йшов, то кинув дещо таке, чого я до пуття не зрозумів: порадив переконатися, що між дочкою та батьком немає жодних секретів. Що то він мав на увазі, Руті?

Місіс Кеттерінґ трошки посунулася в кріслі.

– Я… я не знаю, тату. Звідки ж мені знати?

– Звісно, знаєш, – заперечив ван Олдін. – Той бо сказав і ще дещо: мовляв, у нього свої друзі, а в те, з ким водиш дружбу ти, він не втручається. То що ж він мав на увазі?

– Я не знаю, – повторила Рут Кеттерінґ.

Її батько сів. Його вуста зібгалися в жорстку складку.

– Слухай сюди, Рут. Я не збираюся влазити в це діло наосліп. Бо практично не сумніваюся, що твій благовірний стромлятиме палки в колеса. Наразі в нього нічого не вийде – тут сумнівів бути не може. Я маю чим утихомирити його, раз і назавжди стулити йому пельку, але мені треба знати, чи є потреба до цього вдаватися. Що він мав на увазі, говорячи, що в тебе також є друзі?

Місіс Кеттерінґ знизала плечима.

– У мене повно друзів, – вагаючись, промовила вона. – Я й гадки не маю, що саме він мав на увазі.

– Ще й як знаєш, – заперечив ван Олдін. Тепер батько говорив із нею, наче з конкурентом по бізнесу. – Спитаю простіше: хто він?

– Який такий «він»?

– Він . Той, на кого натякав Дерек. Чоловік, який займає особливе місце серед твоїх знайомих. Тобі нема чого хвилюватися, сонечку: я певен, що все це пусте. Але нам треба дивитися на кожну обставину так, як її можуть подати в суді. Там такі речі добре вміють перекручувати. Я хочу знати, хто цей чоловік і наскільки близька ваша з ним дружба.

Рут мовчала, з головою занурившись у нервове сплітання й розплітання пальців рук.

– Ну ж бо, сонечку, – сказав ван Олдін, і його голос пом’якшав. – Не слід боятися свого старого татуся. Я ж бо ніколи не був із тобою аж надто суворим – навіть тоді, у Парижі… Біс мене забирай!

І змовк, неначе громом приголомшений.

– То ось хто це був, – пробурмотів він сам до себе. – Так я і думав, що звідкись знаю цю пику.

– Про що ти, тату? Я не розумію.

Той підійшов до неї і рішуче взяв за зап’ясток.

– Відповідай мені, Рут: ти знову зустрічаєшся з тим фертом?

– Яким іще «фертом»?

– Тим, через якого здійнялася вся та буча багато років тому. Ти добре знаєш, про кого я.

– Це ти… – вагалася вона, – це ти про графа де ля Роша?

– Графа де ля Роша! – гримнув ван Олдін. – Я пояснював тобі ще тоді, що цей тип – чистої води шахрай. Ти була добряче заплуталася в розставлених ним тенетах, але я вирвав тебе з його пазурів.

– Авжеж, «врятував», що й казати, – злісно мовила Рут. – І я вийшла заміж за Дерека Кеттерінґа.

– Я тебе до цього не силував, – різко осадив її мільйонер.

Донька стенула плечима.

– А тепер, – повільно почав ван Олдін, – ти знову злигалася з ним – і це після всіх моїх слів. Він був сьогодні в цьому домі. Я зіткнувся з ним на вулиці, та все ніяк не міг пригадати, хто ж це такий.

Рут Кеттерінґ відновила самовладання.

– Я хочу сказати тобі, тату, лиш одне: ти помиляєшся щодо Армана – ну тобто графа де ля Роша. Так, я знаю, що в юності з ним трапилося кілька прикрих випадків – він сам мені про них і розповів – але… Арман увесь час був небайдужий до мене. Коли ти розлучив нас у Парижі, це розбило йому серце, і тепер…

Промову урвало те, що її батько обурено фиркнув.

– І ти купилася на цю балаканину?! Ти, моя дочка! Боже правий! – Він схопився за голову. – Якими ж дурепами бувають жінки!

Дерек Кеттерінґ вийшов із люксу ван Олдіна настільки квапливо, що налетів на леді, яка саме проходила коридором. Він перепросив, і та прийняла його вибачення з підбадьорливою усмішкою й подалася далі, залишивши в нього приємне враження люб’язної особистості з досить привабливими сірими очима.

Попри всю напускну безтурботність, розмова з тестем стривожила його більше, ніж Кеттерінґ волів показати. На самоті поланчувавши, а після того трохи насуплено поміркувавши наодинці з собою, він подався до шикарної квартири, яку займала жінка, знана як Мірей. Чепурна покоївка-француженка зустріла його усмішкою.