Аґата Крісті - Смерть на Нілі

«Місіс Саймон Дойл, до заміжжя добре відома як світська красуня Ліннет Ріджвей. Містер і місіс Дойли проводять відпустку в Єгипті».

– Мамо, то ти хочеш поїхати до Єгипту? – спитала Розалі.

– Так, хочу! – гаркнула місіс Оттерборн. – Я вважаю, що до нас тут безцеремонно ставляться. Моя присутність тут – це реклама для них, мені мали б дати спеціальну знижку. Коли я натякнула на це, вони повелися нахабно, дуже нахабно. Я сказала їм усе, що я думаю.

Дівчина зітхнула:

– Усі місця дуже схожі. Я б звідси поїхала просто зараз.

– А сьогодні, – продовжувала місіс Оттерборн, – управитель нахабно мені заявив, що всі номери заброньовані заздалегідь, тож ми повинні виселитися через два дні.

– Отже, ми змушені кудись виїхати.

– Не обов’язково. Я ще можу поборотися за свої права.

– Думаю, з таким успіхом можна поїхати до Єгипту. Яка різниця, – пробурмотіла Розалі.

– Звісно, це ж не питання життя і смерті, – сказала місіс Оттерборн.

Але тут вона помилялася, це справді було питання життя і смерті.

– То Еркюль Пуаро, детектив, – сказала місіс Аллертон.

Разом із сином вона сиділа на яскраво-червоних плетених кріслах перед готелем «На бистрині» в Асуані. Вони спостерігали за двома постатями, що віддалялися, – невисоким чоловіком у білому шовковому костюмі та високою стрункою дівчиною.

Тім Аллертон на диво неспокійно совався в кріслі.

– Той кумедний чоловічок? – невпевнено запитав він.

– Той кумедний чоловічок!

– Що він, чорт забирай, тут робить? – допитувався Тім.

Його мати засміялася.

– Любий, схоже, ти надто схвильований. Чому чоловікам так подобаються злочини? Я ненавиджу детективні романи й ніколи їх не читаю. Але не думаю, що мсьє Пуаро тут з якимось прихованим мотивом. У нього вдосталь грошей і, гадаю, він просто насолоджується життям.

– Схоже, він тут кинув оком на найкращу дівчину.

Місіс Аллертон трохи схилила голову набік, спостерігаючи, як віддаляються постаті мсьє Пуаро і його компаньйонки.

Дівчина поруч із ним була вища дюймів на три. Мала гарну ходу, йшла ні сковано, ні сутулячись.

– Гадаю, вона доволі приваблива, – сказала місіс Аллертон.

Вона кинула швидкий косий погляд на Тіма. На її здивування, він одразу ж потрапив на гачок.

– Навіть більше, ніж «доволі». Шкода, що вона якась сердита й похмура.

– Може, у неї такий вираз обличчя, любий.

– Думаю, що вона неприємне мале чортеня. Але як дівчина – дуже приваблива.

Та, про кого вони говорили, повільно прогулювалася з Пуаро. Розалі Оттерборн крутила в руках закриту парасольку, і вираз її обличчя підтверджував те, що щойно сказав Тім. Дівчина була і похмура, і сердита. Вона насупила брови, а яскраво-червона лінія вуст вигнулася кутиками вниз.

За воротами готелю компаньйони звернули ліворуч і ввійшли в прохолодний затінок міського саду.

Еркюль Пуаро спокійно собі теревенив, перебуваючи в піднесеному настрої. Він був одягнений у дбайливо випрасуваний білий шовковий костюм і панаму й тримав у руці багато декорований хлист від мух, що мав руків’я зі штучного бурштину.

– …це мене зачаровує, – говорив він. – Чорні скелі Еле-фантини, і сонце, і човники на річці. Життя справді чудове.

Він на мить замовк, а тоді додав:

– Ви так не думаєте, мадемуазель?

Розалі Оттерборн коротко сказала:

– Думаю, так. Але, як на мене, Асуан занадто похмуре місце, готель напівпорожній, і всім тут близько ста…

Вона замовкла, прикусивши губу.

Очі Пуаро зблиснули.

– Так, ваша правда. Я сам однією ногою в могилі.

– Я… я не мала вас на увазі, – відказала дівчина. – Вибачте. Негарно вийшло.

– Зовсім ні. Цілком природно віддавати перевагу компанії однолітків. Що ж, принаймні один молодий чоловік тут є.

– Той, котрий постійно сидить біля матері? Вона мені подобається, але, гадаю, він жахливий – такий пихатий!

Пуаро всміхнувся.

– А я… я пихатий?

– Ні, не думаю.

Її, вочевидь, він мало цікавив, але це не роздратувало Пуаро. Він просто спокійно й задоволено відзначив:

– Мій найкращий друг каже, що я надто пихатий.

– Ну, що ж, – невизначено мовила Розалі. – Думаю, ви маєте причини лестити собі. На жаль, кримінальні історії мене взагалі не цікавлять.

Пуаро урочисто заявив:

– Я радий дізнатися, що у вас немає таємниць, які слід приховувати.

На мить вона скинула свою насуплену маску й кинула швидкий допитливий погляд на Пуаро. Здавалося, він цього не помітив і продовжував: