Аґата Крісті - Смерть на Нілі

– Це щось неймовірне! Він дуже неприємний?

– Ні, зовсім ні. Він з девонширських Дойлів. Без грошей, звичайно. Власне, він був заручений з однією з найкращих подруг Ліннет. Не дуже гарна історія.

– Я тут взагалі нічого гарного не бачу, – сказала місіс Аллертон, почервонівши.

Тім окинув її поглядом, сповненим любові.

– Я знаю, матусю. Ти не схвалюєш привласнення чужих чоловіків і подібні історії.

– За моєї молодості ми мали принципи. І це було дуже добре! А тепер молоді люди, схоже, думають, що можуть робити все, що завгодно.

Тім усміхнувся.

– Вони не тільки так думають, а й роблять те, що хочуть. Vide [7] Шелихвістка ( фр. ). Ліннет Ріджвей!

– Ну, як на мене, це огидно.

Хлопець підморгнув їй.

– Веселіше, мій консерваторе! Мабуть, я згоден з тобою! У всякому разі я ще не привласнив собі нічиєї дружини чи нареченої.

– Я впевнена, що ти б ніколи цього не зробив, – сказала місіс Аллертон, додавши із запалом: – Я виростила тебе належним чином.

– Отже, то твоя заслуга, не моя.

Він глузливо всміхнувся, склав лист і знову сховав. У місіс Аллертон промайнула думка, що він показував їй більшість листів, а з Джоанниних зачитував лише уривки.

Але вона відігнала негідну думку й вирішила, як завше, поводитись як леді.

– І як поживає Джоанна? – запитала вона.

– Та так собі. Пише, що планує відкрити у Мейфері [8] Багатий квартал у Лондоні. крамничку з делікатесами.

– Вона завжди скаржиться на брак грошей, – пустила шпильку місіс Аллертон, – але на місці їй не сидиться, а одяг, певне, коштує цілого статку. Джоанна завжди прекрасно одягнена.

– Ну, – відказав син, – вона, мабуть, не платить за нього. Ні, мамо, я не про те, про що подумав твій едвардіанський розум. Я думаю, вона буквально не сплачує своїх рахунків.

Жінка зітхнула.

– Ніяк не зрозумію, як люди це роблять.

– О, це своєрідний особливий талант. Якщо маєш екстравагантний смак і зовсім не відчуваєш вартості грошей, то отримаєш у кредит будь-яку суму.

– Так, але зрештою потрапиш до суду через неспроможність виплати, як бідолашний сер Джордж Вуд.

– Ти маєш слабинку до того старого торговця кіньми. Можливо, тому, що він назвав тебе пуп’янком під час танцю в 1879 році?

– У 1879 я ще не народилася, – із запалом відрізала місіс Аллертон. – У сера Джорджа блискучі манери, і більше не смій називати його торговцем кіньми.

– Я чув про нього кумедні історії від знайомих.

– Ви з Джоанною не зважаєте, що говорите про людей. Будь-що підійде, лише б удосталь позлословити.

Тім здивовано підняв брови.

– Матусю, чому ти так розсердилася? Я й не знав, що старий Вуд тобі так подобається.

– Ти не розумієш, наскільки важко йому було продати Вуд-холл. Він так дбав про те місце.

Тім придушив своє бажання заперечити. Хто він, зрештою, щоб судити? Натомість юнак задумливо сказав:

– Знаєш, гадаю, тут твоя правда. Ліннет запросила його приїхати й подивитися, що вона зробила з маєтком, але він навідріз відмовився.

– Звичайно. Їй слід було добре подумати, перш ніж його запрошувати.

– Здається, він заповзявся на неї, щось бурмоче собі під ніс щоразу, коли її бачить. Не може пробачити, що вона заплатила найвищу ціну за той трухлявий сімейний маєток.

– А ти геть не зрозумієш? – різко запитала місіс Аллертон.

– Чесно кажучи, ні, – спокійно сказав Тім. – Навіщо жити минулим? Для чого чіплятися за те, що вже пройшло?

– А що пропонуєш натомість?

Він знизав плечима.

– Мабуть, сильне захоплення. Щось нове. Радість незнання того, що чекає нас день у день. Замість того щоб успадковувати непотрібний шматок землі, радіти, що можеш заробити гроші сам, своїм розумом і здібностями.

– Тобто успішна угода на фондовій біржі!

Він розсміявся.

– Чому б ні?

– А якби таку ж суму на фондовій біржі ти втратив?

– Матусю, це доволі нетактовно. І сьогодні зовсім недоречно… То як щодо Єгипту?

– Ну…

Він з усмішкою перервав:

– Усе домовлено. Ми ж обоє завжди хотіли поїхати до Єгипту.

– Коли ти пропонуєш їхати?

– О, наступного місяця. Січень там – найкращий час. Насолоджуватимемося чудовим оточенням у цьому готелі ще кілька тижнів.

– Тіме, – докірливо мовила місіс Аллертон, а тоді винувато додала: – Боюся, я обіцяла місіс Ліч, що ти супроводжуватимеш її до поліцейського відділка. Вона не говорить іспанською.

Тім нахмурився.

– Через її каблучку? Криваво-червоний рубін коновалової дочки. Вона й далі наполягає, що його вкрали? Я піду, якщо хочеш, але тільки змарную час. Вона просто наробить прикрощів якійсь бідолашній служниці. Я чітко бачив перстень на її пальці, коли вона заходила в море того дня. Він зісковзнув у воду, а вона навіть не помітила.