Тесс Ґеррітсен - Хранителі смерті

– Я гляну, як вона. – Доктор Робінсон зняв рукавички. – Поганий у неї вигляд.

– Я подивлюся, – зголосився Фрост і пішов слідом за Джозефіною.

Навіть коли двері зачинилися, доктор Робінсон дивився на них, наче вагаючись, чи не піти йому також.

– Маєте записи двадцятишестирічної давнини? – запитала Мора. – Докторе Робінсон?

Збагнувши, що вона назвала його ім’я, археолог розвернувся до неї.

– Перепрошую?

– Двадцять шість років тому, це дата на газеті. Маєте документацію того періоду?

– А. Так, маємо книгу обліку сімдесятих-вісімдесятих. Але не пригадую, щоб там була тсантса . Якщо вона надійшла саме тоді, то зареєстрована не була. – Він перевів погляд на Саймона. – Ви не пригадуєте?

Саймон утомлено похитав головою. Він мав виснажений вигляд, наче за останні пів години став на десять років старший.

– Я не знаю, звідки ця голова, – відповів він. – Не знаю, хто поклав її за ту стіну, і навіщо.

Мора подивилася на висушену голову, очі й вуста якої були навіки закриті, і м’яко мовила:

– Схоже, хтось збирає власну колекцію.

Джозефіна прагнула залишитися сама, але не могла придумати, як увічливо позбутися детектива Фроста. Він пішов за нею нагору, до її кабінету, і тепер стояв на порозі, стривожено дивлячись на неї. У нього були м’які очі й добре обличчя, а скуйовджене біляве волосся нагадувало про двох хлопчаків-близнюків, яких вона часто бачила на сусідньому дитячому майданчику. Менше з тим, він був із поліції, а поліція її лякала. Не треба було так тікати з кімнати, привертати до себе увагу. Але один погляд на ту газету був наче удар кулака, від якого перехопило подих, який збив з ніг.

«Індіо, Каліфорнія. Двадцять шість років тому.

Місто, в якому я народилася. Рік, коли я народилася».

Ще один моторошний збіг з її минулим. Вона не розуміла, як це можливо. Їй потрібен був час це обміркувати, зрозуміти, чому стільки старих потайних зв’язків із її життям ховаються у підвалі похмурого музею, в якому вона знайшла роботу. «Наче саме моє життя, моє минуле зберігаються в цій колекції». Подумки шукаючи пояснення, вона мусила усміхатися й підтримувати розмову з детективом Фростом, який відмовлявся піти від її дверей.

– Вам уже краще? – спитав він.

– Просто голова запаморочилася. Певно, низький рівень цукру в крові. – Джозефіна відкинулася на спинку стільця. – Не треба було пропускати сніданок.

– Може, принести вам кави, чи ще чогось?

– Ні, дякую.

Вона спромоглася усміхнутися, сподіваючись, що цього йому вистачить і він піде своєю дорогою. Натомість, він увійшов до її кабінету.

– Ця газета щось особливе для вас значила? – спитав Фрост.

– Що ви маєте на увазі?

– Просто помітив, що ви злякалися, коли докторка Айлс розгорнула сторінку, і ми побачили, що вона з Каліфорнії.

«Він спостерігав за мною. І досі спостерігає».

Не можна показувати йому, як близько вона до справжньої паніки. Поки не піднімаєш голови, поки тримаєшся на периферії і граєш роль тихої музейної співробітниці, поліція не матиме причин дивитися у твій бік.

– Справа не лише в газеті, – сказала вона. – Уся ця ситуація моторошна. Мертві тіла і частини тіл у цій будівлі… Для мене музей – це святилище. Місце науки й споглядання. А я тепер почуваюся так, наче працюю в будинку жахів, тільки й питаю себе, коли з’явиться наступна частина тіла.

Детектив співчутливо усміхнувся – хлопчакуватий, зовсім не схожий на поліцейського. Вона оцінила, що йому має бути років тридцять п’ять, але щось у ньому було таке, від чого він здавався значно молодшим, навіть недосвідченим. Утім, побачивши обручку в нього на пальці, жінка подумала: «Ось іще одна причина тримати його подалі від себе».

– Якщо чесно, це місце й без того доволі моторошне, – сказав Фрост. – Усі ті кістки на третьому поверсі…

– Тим кісткам по дві тисячі років.

– Невже від цього вони стають менш бентежними?

– Вони набувають історичного значення. Розумію, здається, що це не така вже й різниця. Але плин часу якимось чином додає смерті відстороненості, чи не так? На противагу Мадам Ікс, з якою ми, в принципі, могли б бути знайомі. – Вона замовкла, відчула, як по спині пробіг холодок. І тихо додала: – З давніми мерцями простіше мати справу.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.