Тесс Ґеррітсен - Хранителі смерті

– Оцю робили не хіваро, – сказала вона.

Робінсон кивнув.

– Погоджуюся.

– Це через сережки? – поцікавилася Мора.

– Ні, сережки абсолютно традиційні, – відповів Робінсон.

– То чому ви обрали саме цю голову, докторко Пульчілло? – запитала вона. – Вона така ж, як інші дві.

Джозефіна опустила голову, дивлячись на тсантсу , і її чорне волосся розсипалося по плечах, таке ж темне й лискуче, як у знахідки. Кольори були такі моторошно подібні, що могли просто злитися. На мить у Мори виникло незатишне враження того, що вона бачить перед собою одну й ту саму голову, тільки до й після. Джозефіна жива, Джозефіна мертва. Чи не тому молодій жінці так не хотілося її торкатися? Чи бачила вона себе у цьому висушеному обличчі?

– Вуста, – відповіла докторка Пульчілло.

Мора похитала головою.

– Не бачу різниці. У всіх трьох вони зшиті бавовняним шнурком.

– Це пов’язано з ритуалом хіваро, про який розповів Ніколас.

– З якою саме частиною?

– Там, де виймають дерев’яні шпичаки і встромляють шнур в отвори.

– У всіх трьох є бавовняні шнурки.

– Так, але це має статися тільки на третьому святкуванні. Після вбивства минає більше року.

– Вона має рацію, – сказав Робінсон, задоволений тим, що його молода колега помітила саме те, що він і хотів. – Шпичаки, докторко Айлс! Якщо лишити їх там на цілий рік, після них залишаються великі дірки.

Мора роздивилася голови на столі. У двох тсантс вуста мали великі отвори. У третьої – ні.

– З цією шпичаки не використовувалися, – сказав Робінсон. – Вуста просто зашили, одразу ж після того, як відокремили голову. Це не хіваро. Той, хто цим займався, кілька речей спростив. Може, не знав, як саме це слід робити, або ж голова призначалася суто на продаж туристам, або на обмін. Це не церемоніальний зразок.

– То яке її походження? – запитала Мора.

Робінсон завагався.

– Цього я не можу сказати. Але це не автентична робота хіваро.

Затягнутими в рукавички руками Мора взяла зі стола тсантсу . Вона й раніше тримала у долонях відрубані людські голови, але ця, без черепа, була тривожно легка – сама оболонка з висушеної шкіри й волосся.

– Навіть стать неможливо точно встановити, – сказав Робінсон. – Утім ці риси, хай і спотворені, мені здаються жіночими. Надто витончені для чоловіка.

– Згодна, – підтвердила Мора.

– А колір шкіри? – спитала Джейн. – Можемо визначити расу?

– Ні, – розвів руками Робінсон. – Під час висушування шкіра темнішає. Це цілком могла бути біла людина. А без черепа, без можливості зробити рентген зубів, я не можу сказати, якого віку.

Мора перевернула тсантсу , подивилася в шийний отвір. Було незатишно бачити там порожнечу, а не хрящі та м’язи, трахею, стравохід. Шия наполовину запала, приховуючи темну порожнину. Раптом Морі згадався розтин Мадам Ікс. Вона пригадала суху печеру рота, блиск металу в горлі. І шок, який відчула, побачивши сувенірний картуш. Чи не лишив убивця підказки у рештках цієї жертви?

– Можна ще світла? – спитала вона.

Джозефіна перевела до неї збільшувальну лампу, Мора спрямувала промінь у порожнину. У вузькому отворі виднілася бліда маса.

– Схоже на папір, – сказала вона.

– Це цілком звично, – мовив Робінсон. – Іноді всередину пхали зібгані газети, щоб голова не втратила форми під час перевезення. Якщо газета південноамериканська, принаймні ми щось дізнаємося про походження тсантси .

– Маєте пінцет?

Джозефіна дістала пінцет із шухляди стола, передала їй. Мора ввела його в отвір, підчепила те, що було всередині. Обережно витягла зібгану газетну сторінку. Розгладивши її, побачила не іспанські, не португальські, а англійські слова.

– «Індіо Дейлі Ньюз»? – Джейн стривожено пирхнула. – Це ж Каліфорнія.

– І погляньте на дату. – Мора вказала на верх сторінки. – Газеті лише двадцять шість років.

– Однаково, голова може бути значно старшою, – сказав Робінсон. – Газету могли помістити туди пізніше, для транспортування.

– Але дещо це підтверджує, – підняла голову Мора. – Ця голова не належала до колекції музею. Це може бути інша жертва, така ж нещодавня, як…

Вона замовкла, раптом зосередившись на Джозефіні.

Молода жінка пополотніла. Мора вже бачила таку нездорову блідість на обличчях молодих копів, які вперше спостерігали за розтином, і знала, що це зазвичай віщує біг до вмивальника або ж падіння на найближчий стілець. Джозефіна не зробила ані одного, ані іншого – просто розвернулася й вийшла геть.