Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Ах ви ж, щенята! — розлючено зойкнув худий, перестрибнув через могилу і кинувся на світло, як корабель на маяк. Семко штурхонув Миколку ліктем під бік.

— Ось тепер — давай, Микольцю! Вперед! Шукаємо!

Миколка зціпив зуби, неначе солдат перед вирішальною атакою, і вони з лопатами навперейми вискочили з-за дерева. Зорієнтуватися вдалося досить швидко — так, оно ті два дерева у вигляді літери «V», отам стояв хрест. Миколка дуже собою пишався. Ось що означає вибрати правильний орієнтир!

— За мною! — шепнув він Семкові. Друзі перетнули периметр кладовища і підбігли до однієї з могил. Миколка впевнено вказав пальцем:

— Ось тут стояв той хрест, точно пам’ятаю! Тільки де тепер копати? Сподіваюся, він гроші не в могилі заховав?..

— Ні. Ось, дивись, — Семко присів біля невисокого горбочка, який тут був відверто зайвим. — Це воно! Я впевнений. Ну ж бо, перевіримо…

І вони заходилися копати. В лісі чувся голос худого:

— Та я ж вас повбиваю зараз, шмаркачі малі! Де ви? Ану, озвіться! Поверніть мої гроші, бо…

Вони сподівалися, що план Данилка спрацює — інакше справи кепські.

— Даню, я боюся, — тихо сказала Діана, коли між дерев з’явився знайомий кощавий силует бандита. Той мчав просто на них, і вигляд у нього був дуже загрозливий. За кілька секунд він уже зможе схопити їх, і…

— Стань позаду мене, — мовив хлопчик, не відриваючи напруженого погляду від ворога, і підняв головою ліхтар. — Я тебе захищу. Сподіваюся, що зможу…

— От я зараз вам голови повідриваю, дурбецали малі! — лементував худий. — Я вам покажу, як з Кістяком жартувати! Ви в мене зараз отри…

— Данилку… — Діана замружилася в очікуванні сутички і вчепилася у плечі друга, але ніякого зіткнення не сталося. Пролунав гучний тріск, і Кістяк, котрий уже був буквально за два метри від дітлахів, раптом зник з очей. Звук важкого падіння змінився голосним зойком болю.

— А-а-а-ай-а-а-а, — простогнав бандит з-під землі. — Я, здається, ногу зламав, бісові дітиська…

Данило і Діана схилилися над ямою. Пастка спрацювала. Кістяк лежав на дні, намагаючись виплутатися з намету, і йойкав при кожному русі. Помітивши дітей, він заволав:

— Ану, стійте! Швидко допоможіть мені вибратися, або я вам роги повідшибаю! Я вам такий кордебалет покажу, поганці недоміряні…

— Дякуємо за пропозицію, але ні, — відказав Данилко. — Нас влаштовує статус-кво.

— Що ти там верзеш, розумник бісів? От тільки дай мені дотягнутися…

— Данилку, можна, я в нього чимось жбурну? — попросила Діана. — Ненавиджу грубіянів…

Перш ніж Данилко встиг їй відповісти, оддалік почувся оклик Семка.

— Еврика!

Гроші були там. Цілий мішок, дуже схожий на звичайнісінький лантух, у якому тягають картоплю, тільки вдвічі менший, з металевою защіпкою і опломбований. Утім, навіть крізь цупку мішковину пальці легко промацували пачки з банкнотами.

— Відкривати не будемо, — мовив Семко тремтячим голосом, коли перше хвилювання з приводу вдалої та швидкої знахідки трохи вляглося.

— Звісно, що ні, — підтримав Миколка. — Бо як ми потім доведемо, що вся сума на місці? Ходімо хутчіш, треба забрати Данилка та Ді й швиденько тікати звідси. Тато має ось-ось під’їхати. Та й ті бандюгани можуть повернутися будь-якої миті…

Хлопці квапливо вибралися з цвинтаря — лише для того, щоби, наблизившись до місця власних розкопок, виявити там жахливу картину. Діанка з Данилком, як і домовлялися, чекали їх біля ями — це було нормально. З ями лунали зойки, стогони та прокляття, щедро пересипані тією самою ненормативною лексикою, яку Маковій-старший завжди класифікував як злісне хуліганство, — це також було природно і цілком зрозуміло. А ось те, що за спиною у друзів, неначе вартові, маячили дві знайомі постаті — Бекаса й Косухи — нормальним не здавалося. Це зовсім не вписувалося у їхній план. Як і те, що Бекас тримав Діану на мушці — в руці у нього був пістолет. Неподалік стояв бандитський джип із увімкненими фарами, і світла вони давали більше, ніж досить. Питання про те, виявлять хлопців чи ні, навіть не ставилося — мова йшла лише про те, як швидко це станеться.

Що ж, деколи найкращий захист — це напад, подумав Семко. Але чи нині той випадок? Що вони зможуть вдіяти двом озброєним кримінальникам, та ще й коли у заручниках друзі?

Вони з Миколкою перезирнулися. Часу на розмови вже не лишалося, і хлопці просто мовчки, нога в ногу посунули в бік бандитів та своїх полонених друзів. Першим їх помітив Данилко. Зробивши коротенький, майже невидимий крок убік, щоби хоч трохи заступити Діану, він відчайдушно замотав головою. І не треба було знатися на мові жестів, аби зрозуміти, що він хоче сказати.