Наталка Шевченко - Привид у Домі Гукала

— Ми також цього хочемо, — пролунав дзвінкий Діанчин голосок за спинами дорослих. — Тільки ці господарі — не ви.

З’ява Ді була несподіваною і водночас очікуваною. Друзі нашорошили вуха, а Миколка заскиглив:

— Ну давайте вже двері відчинимо. Що вони нам зроблять — там же міліція… Бо все найцікавіше без нас мине!

— Не мели дурниць, Микольцю, ніхто нічого не відчинятиме, — запевнив друга Данилко. І додав: — А все найцікавіше тільки почалося.

— Дівчинко, — безнадійно спитав між тим пан Павло по інший бік дверей, — що ти тут робиш? Ти ж обіцяла посидіти в першому вагоні…

— Тут мої друзі, — Діанці довелося пояснювати очевидне. — А де вони, там і я.

«Велетень» скривився від її слів і скорчив сердиту міну, погрозливо мовивши:

— Поверніть нашого птаха!

— Скажіть спочатку, як його звуть, — запропонувала Ді.

— А це не твоє діло! — загорлав Андрюха, втративши терпіння. Біля нього з ноги на ногу переминався «лісовик». Він уже спробував сказати щось на кшталт «а я тебе знаю, дівчинко — ти черешнями торгуєш!», за що й отримав від напарника непомітного для інших, але відчутного стусана під ребра. А «велетень», сприйнявши мовчання міліціонера та начальника поїзда за неочікувану підтримку, геть знахабнів і посунув на дівчинку.

— Це наш папуга! Допетрала! А ми шмаркачам не звітуємо!

— Тоді відзвітуйте мені, — солідно промовив старший сержант. — І папери на птаха покажіть. Бо він у вас якась безіменна зірка…

— Крес! — зненацька вигукнув «лісовик». — Його Кресом звуть.

— Справді? — іронічно звела брівки Діана. — А ось ми зараз у нього спитаємо!

— Папуги не розуміють, що кажуть, — запевнив липовий орнітолог Андрюха. — Тупо повторюють слова, та й усе.

— А цей папуга розуміє геть усе. Ще більше, ніж ви, — Ді підійшла до дверей упритул і легенько постукала. — Правда ж, синя птахо? Як тебе звати?

У купе щось зашаруділо, і за хвилину звідти почулося хрипкувате:

— Мадам, я Флінт, до ваших послуг!

— Чули? — переможно вигукнула дівчинка. — Ви всі чули? Він — Флінт, а ніякий не Крес. І ще… скажіть, панове орнітологи, якої він породи?

«Велетень» дрібними напівкроками відступав до свого купе.

— Великий синій папуга, — повторив «лісовик» раніше сказане напарником.

— У папуг немає порід! — Діанка тріумфувала. — Є види, і наш Флінт, хоч і синій, та називається гіацинтовий макао, ось! Чи якось так… Він киянин, і там його хазяїн, у столиці…

— Ді, годі балакати! — закричав Миколка, припавши до дверей. — Подзвоніть панові Сквиру, він усе підтвердить. Диктую номер…

Але перші цифри номеру, які тільки й устиг озвучити Миколка, потонули в гучних звуках боротьби.

Те, що все накрилось мідними ночвами, Андрюха зрозумів. Та миритися з цим не хотілося. Більш ніж солідна винагорода за викрадення і транспортування тої дурнуватої синьої індички ставала дедалі примарнішою. Замовник наголосив — усе має бути чисто й тихо. В Києві все справді так і було, а ось тут, у потязі, де ніхто й не чекав нічого подібного — на тобі! — втрутилися ці молокососи і здійняли бучу. Ще й тупоголовий напарник розкричався на весь потяг, доки всі не позбігалися… Ні, наступного разу «на діло» треба йти лише з перевіреними людьми.

Утім, один крихітний шанс вийти сухим з води в Андрія лишався. Транспортну міліцію в особі цього повільного сержанта, та й начальника поїзда також, Андрюха за серйозних супротивників не вважав. Не кажучи вже про малолітню дурепу, що блимає на нього великими, як фари, очима, і провідницю. А от люди, що збіглися подивитися на опівнічну виставу, можуть стати в нагоді. План такий — треба взяти когось із них у заручники й вимагати, щоби папугу повернули, а всі присутні забралися з вагону геть. А коли це станеться, коли вимоги будуть виконані — зірвати стоп-кран і забиратися звідси. Якщо гроші є, в степу можна зачаїтися. А Юрко може зупинити поїзд, до речі, у нього це вийде, дарма, що тупий. Залишалося обрати кандидатуру заручника і починати діяти.

Довго розмірковувати Андрій не став. По-перше, ситуація не дозволяла, а по-друге, навіщо обдумувати очевидні речі? За його спиною невдоволено кректала якась сухорлява бабця, скаржачись на шум, — її Андрій і вирішив брати. Крутнувшись навколо своєї осі, лівою рукою він ухопив старушенцію за плече й притиснув до себе, а правицею приставив блискавично видобутий з кишені викидний ніж їй до горла.

— Стояти всім! — загорлав «велетень». — Ані руш! Хтось рипнеться, і їй кінець! Усі звідси вимітайтеся, хутко! Я рахую до трьох! Відступайте, задкуючи, щоб я руки бачив! Усі, крім тебе, мала, — кивнув він у бік Діанки. — Ти йди сюди, прихоплю тебе з собою — будеш мені компанією в чистому полі. А ви, там, у купе, давайте сюди птаха! І швиденько, бо я нервовий.