Наталка Шевченко - Привид у Домі Гукала

— Постривай поперед батька в пекло лізти, — зупинив його Данилко. — І мсьє Еркюля ти дарма недооцінюєш. Провокація — це доволі дієвий метод. Тим більше, що ми ним уже користувалися. Не раз.

— То що, — втомлено спитала Діана, — мені не йти до міліціонера?

— А може, нехай іде? — висловився Миколка. — Іншої нагоди може й не бути.

Маковій-молодший як у воду дивився. Однак тоді про це ще ніхто не знав, і Миколку не підтримали.

— Нащо ворушити осине гніздо? — знизав плечима Данилко. — Ось прийде Ді, приведе з собою міліціонера… І що? Доведемо ми щось чи ні, ще вилами по воді писано. А от коли вони злізуть з потяга, а на пероні на них чекатимуть ті, хто треба, — тоді буде інша справа. Навіть якщо від викрадення Флінта вони відкараскаються, то, цілком можливо, що їх розшукують — тут Миколка має рацію. Так що… не будімо лихо, доки тихо.

— А вони, до речі, в те купе можуть і до кінця шляху не зазирати, — підтримав Семко. — Нащо їм? Вагон спить, папуга мовчить — чого смикатися?

— То буде класно, якщо так, — виразно сумніваючись, відповіла дівчинка. — Однак я все ж боюся…

— Чого?

— Того, Семчику, що все це надто добре, аби бути правдою.

І, як виявилося згодом, Діанка мала рацію. Бо доки дітлахи радилися, в сусідньому купе почулося ворушіння. Хтось із злодіїв відкашлявся, зліз зі своєї полиці, довго чимось шарудів — так довго, що розбудив напарника — «велетня». Той лайнувся і звелів:

— Перевір, як там товар — чи не здох часом…

— Тю, чого б це він здихав? Не сто років їдемо, — прокашляв у відповідь «лісовик» — йому, видно, не хотілося виходити з купе.

— Я твоєї думки не питав, дебіле, — розізлився «велетень». — Чув, які ці крикуни ніжні? Мруть у дорозі, мов мухи. А я бабки втрачати не хочу! Може, ти з ковдрою перестарався, і він задихнувся? Тому й мовчить. Одне слово — роби, що велено!

Було чутно, як «лісовик» пробурмотів щось нерозбірливе і почовгав до контрабандистського купе. Члени Команди Мрії злякано перезирнулися.

— Здається мені, що зараз буде шухер, — зітхнув Миколка. — Біжи, Ді, в перший вагон, а ми тут зачинимося. Тоді є шанси, що всі вціліють.

— У бою я — лев, — не забарився похвалитися Флінт.

— Мовчи, приятелю, — Данилко заспокійливо погладив птаха по голові. — Ані пари з вуст. Це й буде твоїм бойовим випробуванням.

Дівчинка послухалася Миколку, вислизнула з купе і на ватяних ногах кинулася до тамбуру, обережно озирнувшись — чи не побачить її злочинець. На щастя, той усе ще був у купе-люкс. Бігти було важко — поїзд добряче хитало, кілька разів Діанці навіть здалося, що вона впаде. Важкі двері в переходах між вагонами деколи заклинювало, й Ді доводилося відчиняти їх із зовсім недівочими зусиллями. За вікнами, разом із дівчинкою, бігли в нікуди темні дерева, і жовті плями ліхтарів то спалахували на сіруватих шибках вагонів, то гасли, занурюючи шлях Діанки в темряву. До першого вагону вона дісталася за десять хвилин, хоча їй здалося, що це зайняло як мінімум півгодини. Ще хвилин п’ять вона стукала в купе начальника поїзда, намагаючись його розбудити, проте начальник — кремезний дядько років сорока п’яти, мав напрочуд міцний сон. Навіть коли цей добродій відчинив двері і з’явився на порозі купе у зсунутому набакир форменому кашкеті, чорних спортивних штанях та сорочці, защепнутій не на ті ґудзики, здавалося, що він так і не прокинувся. Принаймні спочатку дівчинка й слова не могла вставити в той потік беззмістовних фраз, що лунав із вуст начальника:

— Що? Хто стукав? Що горить? Якого… хто стукав? Що горить? Кому не спиться, трясця… хто стукав?

— Я стукала, я, — закричала Діанка, підстрибуючи, — щоби дядько спросоння краще її розгледів. — І нічого не горить.

В очах у начальника почало трохи розвиднюватися.

— То нащо ти стукала, дівчинко? Трясця… спати йди.

— Там — напад! — Ді вирішила, що треба переходити до суті справи. Дядечко заморгав.

— Де?

— У сьомому вагоні. Напад на четверте купе! Начальник поїзда поправив кашкет і відразу перестав здаватися вайлуватим соньком. Зіниці в нього зробилися гострими, як буравчики.

— Збройний?

Цього Діанка напевне не знала, але вирішила, що для солідності — ну й для швидкості начальницької реакції — збрехати не завадить.

— Ще й який збройний! До зубів озброєний! — випалила вона, подумки сподіваючись, що це все ж неправда. Дядько підібрався і навіть якось аж схуд.

— Скільки нападників?

— Двоє.

— Чим саме озброєні? — відступаючи на крок назад, спитав начальник поїзда. Діанка розгублено закліпала очима — невже тікає? — і запищала, мов перелякане мишеня: