Наталка Шевченко - Привид у Домі Гукала

Дві години минули спокійно. Двічі телефонував пан Сквир — цікавився, як справи. Флінт щось бурмотів собі під ніс, тобто під дзьоб, але тихенько, ледве чутно, а ще чіплявся до Кабасі з пропозиціями «розігріти трюм» — попити чаю, «завантажити трюм» — поїсти, і «повісити на очі чорні мітки» — поспати. Остання пропозиція, перекладена, за висловом Миколки, з морської на українську всезнайкою Данилком, викликала жваву підтримку в усіх потомлених дітлахів.

— Діло каже! — вигукнув Семко, чиї очі, незважаючи на хвилювання, а може, саме завдяки хвилюванню й усім пережитим пригодам, просто-таки злипалися. — Нам варто набратися сил.

— Варто, варто! — заторохтів папуга, розпускаючи перед Діанкою хвоста, і зворушливо зазираючи їй в обличчя. — Давай, красуне, поцілуй мене! Ех, пришвартуватися б з такою в тихій гавані!

— А це що означає? — засміялася дівчинка.

— Флінт каже, що з такою, як ти, можна й одружитися, — і собі засміявся Данилко. Семко, спостерігаючи за цим вибухом веселощів, чомусь насупився.

— То ми будемо спати, чи як? — деренчливим, мов стара підвода, голосом спитав він. Діанка замислилася. З одного боку, їй, звичайно, хотілося спати — як і всім. А з іншого…

— Що, як ті контрабандисти перевірять люкс? — те, що її бентежило, Ді завжди висловлювала вголос, стверджуючи, що так їй краще думається, і взагалі — озвучена проблема зменшується принаймні вдвічі. — Виявлять, що папуги там немає, і…

— І що? — поцікавився Миколка і широко позіхнув. — Що вони зроблять?

— Ще не знаю. Але сидіти, склавши руки, вони точно не будуть. Не та публіка…

— Твоя правда, Ді, — кивнув Семко. — Від них чого завгодно можна чекати. Ет, шкода, що я не дотумкав вікно відчинити в тому купе. Вони могли б вирішити, що папуга якимось чином звільнився й випурхнув на волю.

— Разом із кліткою? — скривився Данилко.

— Клітку треба було там покинути, — не відступався Семко. — Тоді б усе здавалося правдоподібно. Ніби папуга сам з неї вибрався і зробив ноги… тобто, крила.

— Що вже махати після бійки кулаками, — зітхнув Миколка.

— Це навряд чи щось дало б, Семчику, — Діанка, побачивши, як засмутився друг, заходилася заспокоювати його. — Вони… ну, ці бандити, звісно, перевірили, чи вікно зачинене, перш ніж піти звідти. Чим би птах міг його відчинити? Дзьобом? Лапами? Воно ж опускається згори вниз…

— А добре було б тих двох знешкодити, — сказав Миколка, думаючи про своє. — Тільки як?

— Ніяк. Краще нам підстрахуватися на той випадок, якщо вони все ж виявлять зникнення Флінта. Я піду шукати начальника поїзда. І тутешню міліцію, — з цими словами Діанка попрямувала до дверей. — Тепер у нас є докази. Є телефон справжніх господарів папуги. Вони все підтвердять. Так що нехай «велетня» та «лісовика» затримають за крадіжку…

— Хто? Міліціонер та начальник потяга? А крім того, Ді, ти гадаєш, що ці кримінальники так одразу й скажуть: «Авжеж, це ми його викрали, судіть нас, люди, народним судом»? — зіронізував Семко. Діанка насупилася.

— А по-твоєму, що вони скажуть? — огризнулась вона.

— По-моєму — щось типу «самі ми нетутешні». Мовляв, нас попросили перевезти птаха, ми погодилися, чом би й ні, і про жодного Микиту Сквира, орнітолога, ми й близько не чули. І спробуй довести, що це не так. Між іншим, на поїзд вони сідали разом із нами, у Полтаві, а Сквири мешкають у Києві.

— Ну то й що?

— Та нічого, Ді! Їм цієї справи не пришити.

— От якби дізнатися, як їх звуть, — мрійливо промовив Миколка. — Прізвища, паспортні дані… Я тоді точно б тата потурбував. І якщо вони до чогось причетні, це спливло б. Недарма ж отой «лісовик» про розшук згадував! Отже, мав причини міліції боятися. І ми б їх затримали…

— Закричали б «тримайся, хто може!», — хмикнув Семко. — А що робив твій Еркюль Пуаро, Ді? В такій ситуації?

— Він не мій, і… він збирав усіх в купе… чи деінде… усіх підозрюваних, і провокував їх на зізнання… Викладав свою версію злочину і звинувачував когось, хто був ні до чого. Справжній злочинець розслаблявся, втрачав пильність. І коли мсьє Пуаро починав говорити вже про істинного винуватця, той навіть не відразу розумів, що йдеться про нього… А потім…

— Ні, — категорично забракував Миколка. — Нам це не підходить. Недарма кажуть: що нам, слов’янам, добре, те французам — смерть. Ну, і навпаки.

— Пуаро — бельгієць, — машинально виправила Ді. Миколка знизав плечима.

— Хай хоч папуас — не про це йдеться… З цими товаришами в одному купе не посидиш. І вже точно в очі не звинуватиш…