Інід Блайтон - Нові пригоди славетної п’ятірки

Нарешті побачила їх. Вони визирали у вікно вагона у хвості потяга, махали руками і кричали:

– Енн! Енн! Ми тут! Привіт, Джорджо! О, і Тімоті тут!

– Джуліане! Діку! – волала Енн. Тімоті почав гавкати і підстрибувати на місці. Усі були збуджені.

– Джуліане! Любо знову бачити вас обох! – вигукнула Енн, обіймаючи братів. Тімоті підстрибнув і обох лизнув. Він був у нестямі від радості. Тепер навколо нього знову були усі діти, яких він так любив.

Троє дітей і собака стояли щасливі поряд і гомоніли усі одночасно, поки носильник виносив з вагона їхні речі. Раптом Енн згадала про Джорджу. Вона озирнулася навкруги. Дівчинки ніде не було, хоча на станційну платформу вона виходила разом з Енн.

– А де наша Джорджа? – спитав Джуліан. – Я її бачив, коли махав з вікна.

– Вона, мабуть, повернулася до бідарки, – сказала Енн. – Джуліане, скажи носильникові, щоб ніс валізи до візка. Ходімо! Треба знайти Джорджу.

Джорджа стояла біля поні, поклавши руки йому на голову. «Чомусь їй сумно», – подумала Енн. Хлопці підійшли до неї.

– Привіт, подруго! – вигукнув Джуліан і обійняв Джорджу. А за ним і Дік.

– Щось сталося? – запитала Енн, здивована раптовою мовчазністю Джорджі.

– Гадаю, – всміхнувся Джуліан, – що Джорджі здалося, ніби на неї на звертають уваги. Смішна люба Джорджина!

– Не називай мене Джорджиною! – відрубала дівчина. Хлопці розреготалися.

– Оце тепер бачу, що це наша давня зубата подруга Джорджа, – сказав Дік і приязно поплескав дівчину по плечі. – Джорджо, дуже приємно знову з тобою побачитися! Ти пам’ятаєш наші дивовижні пригоди минулого літа?

Джорджа відчула, як в неї минає ніяковість. Коли вона побачила, з якою радістю хлопці вітають молодшу сестру, вона справді відчула себе зайвою, але на Джуліана й Діка ніхто довго ображатися не міг. Вони просто не дозволяли нікому почуватися покинутим, ніяковіти або супитися.

Усі четверо посідали до бідарки. Носильник закинув туди дві валізи. Для них ледве знайшлося місце. Тімоті сидів на валізах, енергійно вихляв хвостом і висолопив язика, бо просто задихався від захвату.

– Вам, дівчата, пощастило, що ви змогли взяти Тіма з собою до школи, – сказав Дік, ласкаво поплескуючи великого собаку. – У нашій школі це не дозволяється. Для хлопців, які мають удома улюбленців, це дуже важко.

– Томпсон Майнор тримав у себе білих мишей, – сказав Джуліан, – але одного дня вони втекли і трапилися на очі сестрі-хазяйці, вискочивши на неї з-за повороту в коридорі. Вона вищала на всі заставки.

Дівчата розреготалися. Коли хлопці приїздили додому, у них завжди була ціла купа смішних історій.

– А Кеннеді розводить равликів, – сказав Дік. – Ви ж знаєте, що равлики взимку сплять, але Кеннеді тримав їх у надто теплому місці. Вони повиповзали з коробки і розповзлися по стінах. Ви б чули, як ми реготали, коли географ попросив Томпсона показати на мапі Кейптаун, і виявилось, що один з равликів сидить якраз на цьому самому місці.

Усі знову розреготалися. Як добре знову бути усім разом! Вони були приблизно одного віку: Джуліану – 12, Джорджі й Діку – 11, а Енн – 10 років. Попереду в них канікули та Різдвяні свята. Не дивно, що їх звеселяв будь-який, навіть найбезглуздіший жарт.

Поні біг труськом по дорозі.

– Добре, що мама видужує? – сказав Дік. – Щиро, я був розчарований, дізнавшись, що ми не зможемо поїхати додому. Мені так хотілося побачити Аладдина, Лампу і цирк… а однак приємно повернутися до Кирін-котеджу. Так кортить нових захопливих пригод! Втім, цього разу годі на щось сподіватися.

– З нашими канікулами є одна притичина, – сказав Джуліан. – Йдеться про репетитора. Кажуть, він нам потрібний, бо ми з Діком у цьому семестрі багато пропустили, а наступного літа в нас перехідні кваліфікаційні іспити.

– Атож, – зауважила Енн. – Цікаво, яким він буде. Сподіваюся, це буде кмітливий чолов’яга. Дядько Квентін має знайти такого сьогодні для нас.

Джуліан і Дік повикривляли один одного. Вони були впевнені, що кмітливого чолов’ягу дядько Квентін не шукатиме. Як на нього, репетитор має бути вимогливим, похмурим і неприступним.

Пусте! Пару днів ще є. А раптом він і справді виявиться кмітливим! Хлопці збадьорилися і взялися смикати густу шерсть Тімоті. Той удавав, що гарчить і кусається. Репетитор його не обходив. Везунчик Тімоті!

Нарешті прибули до Кирін-котеджу. Хлопці щиро раділи своїй тітці, і їм відлягло, коли вона сказала, що дядько ще не повернувся.

– У нього зустріч з двома-трьома людьми, які відгукнулися на оголошення про вихователя, – сказала вона. – Незабаром він повернеться.