Інід Блайтон - Нові пригоди славетної п’ятірки

Незабаром семестр завершився. Енн і Джорджа спакували валізи, наклеїли на них ярлички зі своїми прізвищами; їм подобались шум і метушня останніх двох днів. Нарешті до під’їзду підкотили великі шкільні автобуси, і дівчата посідали в них.

– Гайда знов до Киріна! – сказала Енн. – Ходи-но сюди, Тімоті любий, сідай тут – між мною і Джорджею.

У Ґейлендській школі дітям дозволялося тримати при собі своїх улюблених тварин, і Тімоті, величезному дворнязі, дуже пощастило. Вів поводився чудово, за винятком того разу, коли він гасав за сміттярем, висмикував у нього з рук урну для сміття і тягнув її на шкільне подвір’я й далі – до класу Джорджі.

– Я впевнена, що в тебе буде гарний табель, Тіме, – сказала Джорджа, обіймаючи собаку. – Ми знову їдемо додому. Тобі подобається?

– Гав! – відповів басовито Тім. Він підвівся, вихляючи хвостом, і відразу ж із заднього сидіння хтось почав скаржитися:

– Джорджо! Нехай Тім сяде. Він вихляє хвостом і збиває мій капелюх.

Незабаром обидві дівчинки й Тімоті були вже в Лондоні, де їх посадовили на потяг до Киріна.

– Добре було б, щоб і в хлопців навчання закінчилося сьогодні, – зітхнула Енн. – Ми б тоді вирушили до Киріна разом. Нам було б веселіше!

У Джуліана і Діка навчання закінчилося наступного дня, і вони мали зустрітися з дівчатами вже у Кирін-котеджі. Енн згоряла від нетерпіння чимшвидше знову їх побачити. Вистачить того, що цілий семестр вони перебували поокремо. Вона раділа тому, що з нею кузина Джорджа. Торік улітку Енн з братами гостювала у Джорджі, і на острівці проти берега їм траплялися дивовижні пригоди. Там височів старовинний замок, у головній вежі якого на них чекали захопливі відкриття.

– Джорджо, як приємно буде знову поблукати островом Кирін! – сказала Енн, коли їхній потяг мчав на захід.

– Наразі це зробити не вдасться, – відповіла Джорджа, – бо взимку море навколо острова дуже неспокійне. Надто небезпечно веслувати туди.

– Дуже шкода, – розчаровано відповіла Енн. – А мені так кортіло нових пригод.

– Узимку на Киріні ніяких пригод не буде, – пояснила Джорджа. – Там холодно, а коли всніжить, ми ледь не замерзаємо, та й до села не підеш, бо вітер з моря намітає кучугури.

– А це вже цікаво! – вигукнула Енн.

– Нічого цікавого, – заперечила Джорджа. – Цілісінький день нидієш удома, хіба що береш лопату – й гайда розгрібати сніг.

Збігло ще чимало часу, перш ніж потяг дістався до маленької станції Кирін. Уповільнив хід і спинився біля невеличкої платформи. Дівчата жваво вистрибнули з вагона і почали роззиратися, чи хтось їх зустрічає. Авжеж їх зустрічала мати Джорджі.

– Добридень, Джорджо, моя любенька, привіт, Енн, – сказала вона, обіймаючи дітей. – Енн, мені так шкода, що твоя мама захворіла. Але мені ось повідомили, що їй вже пішло на краще.

– Чудово! – зраділа Енн. – Дякую вам за це запрошення, тітко Фенні. Ми постараємося поводитися добре! А як дядько Квентін? Йому не завадять четверо дітей у будинку взимку? Ми ж не зможемо виходити на вулицю і давати йому спокій так часто, як торік улітку.

Батько Джорджі був ученим, дуже розумним, але на малечу наганяв холоду. Йому часто уривався терпець, і часом влітку діти його боялися.

– О, він поринув у роботу над своєю книжкою, – сказала тітка Фенні. – Знаєш, він розробляє одну секретну теорію, секретну ідею, і пише про це у книжці. Каже, що коли все пояснить і завершить, він звернеться до високих інстанцій, і тоді його ідея буде використана на благо нашої країни.

– О, тітко Фенні, це дуже захоплююче! – вигукнула Енн. – А в чому секрет?

– Цього я тобі сказати не можу, дурнятко, – усміхнулася тітка. – Власне, я й сама цього не знаю. Ну, ходімо, бо тут холодно стояти. Джорджо люба, а Тімоті виглядає здоровим і навіть погладшав.

– Знаєш, мамуню, йому прекрасно велося в школі, – сказала Джорджа. – Справді чудово. Він зжував старі капці куховарки.

– І ганяв кішку в стайні, щойно її бачив, – докинула Енн.

– А якось заліз у комірчину і зжер цілий пиріг з м’ясом, – сказала Джорджа, – а ще…

– Лишенько, Джорджо, – вжахнулася мати, – боюся, в наступному семестрі школа не схоче терпіти у себе Тімоті. Його хоча б як слід покарали? Сподіваюся, що так.

– Ні… не покарали, – зашарілася Джорджа. – Розумієш, мамо, ми самі відповідаємо за наших тваринок і їхню поведінку. Тож за кожну витівку Тімоті карають мене, бо я не замкнула його як слід у кімнаті абощо.

– У такому разі карали тебе частенько, – сказала мама, керуючи бідаркою з поні на мерзлій дорозі. – Гадаю, це чудова ідея! – додала вона, і в її очах майнув веселий вогник. – Я нею скористаюсь, і щоразу, як Тімоті накапостить, каратиму тебе!