Інід Блайтон - Нові пригоди славетної п’ятірки

Діти їли очима знахідку. На полотні були якісь знаки та позначки не чорним, майже вицвілим атраментом. Але що воно таке, ніхто не розумів.

– Це не мапа, – нарешті мовив Джуліан. – Більше схоже на якийсь код. Цікаво, що він означає. Добре б це розшифрувати. Тут напевне якась таємниця.

Заінтриговані діти витріщалися на полотнину. І яка у всьому тому ховалася таємниця? Що б це могло бути?

Вони побігли показати знахідку пані Сандерс. Та вивчала старовинну книжку рецептів, і обличчя їй світилося радістю, коли вона підвела погляд на схвильованих дітей.

– Ця книжка – просто диво! – сказала вона. – Я насилу розбираю почерк, але ось, наприклад, рецепт від болю в спині. Обов’язково випробую його на собі. Мені наприкінці дня так болить спина! Ось послухайте…

Але діти не бажали слухати рецепти від болю в спині. Вони поклали на коліна пані Сандерс шматок полотна.

– Погляньте! Що це, пані Сандерс? Знаєте? Це було в такому ніби кисеті в отворі за лиштвою.

Пані Сандерс зняла окуляри, протерла їх і знову наділа. Уважно оглянула полотнину з дивними знаками.

Похитавши головою, сказала:

– Ні, мені це не до тями. А це… схоже на старий кисет. Гадаю, моєму Джонові він сподобається. З його старого кисету тютюн уже висипається. Цей теж старий, але ще послужить.

– Пані Сандерс, а цей шматок полотна вам теж потрібний? – з тривогою в голосі запитав Джуліан. Йому кортіло забрати його додому і як слід вивчити. Він був упевнений, що у позначках прихована якась хвилююча таємниця, і йому вкрай не хотілося віддавати тканину пані Сандерс.

– Та забирайте його, паничу, якщо хочете, – усміхнулася пані Сандерс. – Собі я залишу рецепти, Джон отримає кисет. А ви забирайте цю стару ганчірку, якщо вона вам потрібна, хоча мені не до тями, нащо вона вам здалася. А ось і Джон!

Вона почала говорити голосніше, щоб глухенький чоловік її почув:

– Джоне, ось тут для тебе є кисет. Діти знайшли його десь за тією зрушеною лиштвою у передпокої.

Джон узяв кисет і обмацав його.

– Дивний він якийсь, але кращий за мій, – нарешті сказав старий. – Ну, юнацтво, не хочу вас квапити, але зараз уже година дня, і вам час повертатися додому обідати.

– Йой! – вигукнув Джуліан. – Ми запізнимося! До побачення, пані Сандерс, і дякуємо красно за печиво і цю стару тканину. Ми постараємося з’ясувати, що тут написано, і розповімо вам. Рушаймо мерщій! Де Тім? Тімоті, швидше сюди, ми спізнюємося!

Уся п’ятірка швидко вибігла надвір. Вони й справді спізнювалися, тож довелося здебільшого бігти, а через це розмовляти було важко. Але ранкові події так їх полонили, що вони походьма захекано все ж обмінювалися враженнями.

– Цікаво, – пихкав Джуліан, – що ж таки означають позначки на ганчірці. Обов’язково дізнаюся. Я упевнений, що це щось таємниче.

– А ми комусь про це розповімо? – запитав Дік.

– Ні, – сказала Джорджа. – Тож тримаймо нашу знахідку в секреті.

– Якщо Енн почне щось вибовкувати, копніть під столом, як ми це робили минулого літа, – сказав усміхаючись Джуліан. Бідоласі Енн важко було прип’ясти язика, і її часто доводилося штурхати ліктем або копати по нозі…

– Я ні слова не скажу! – обурилася Енн. – І тільки спробуйте копнути мене. Я тоді починаю кричати, а дорослі беруться розпитувати, що зі мною.

– Після обіду будемо сушити собі голову над ганчіркою, – сказав Джуліан. – Закладаюся: якщо ми добре поміркуємо, відгадку знайдемо обов’язково.

– Ось ми й удома, – сказала Джорджа. – Не спізнилися. Привіт, мамо! Ми тільки руки хутенько помиємо. Ми чудово пробавили час!

Після обіду четверо дітей пішли нагору, в спальню хлопців, і розстелили полотнину на столі. На площині тканини подекуди кострубатими друкарськими літерами були написані якісь слова. Було умовне зображення компасу з літерою «E», що означала схід. Крім того, вирізнялося вісім схематичних квадратів, а в центрі одного з них стояв хрестик. Усе це виглядало дуже загадково.

– Знаєте, здається, це латинські слова, – сказав Джуліан, намагаючись прочитати їх. – Але я не можу правильно їх прочитати. А якби й прочитав, однаково не зрозумів би, що вони означають. Шкода, що ми не знаємо когось, хто розібрав би цю латину.

– Може, твій батько прочитає, Джорджо? – запитала Енн.

– Гадаю, так, – відповіла Джорджа. Але ніхто не схотів йти з цим до дядька Квентіна. Він міг забрати в них незвичний старовинний клапоть. Міг зовсім забути про нього, або й спалити. Вчені зазвичай диваки.