Володимир Бєляєв - Стара фортеця

Я мружився, дивлячись на сонце, й думав: «От було б добре, якби цілий рік стояло літо!» А скоро ж настане зима; почнеться вона з легких заморозків, покрівлі зранку будуть сивими, зав'яне зелена трава на городі, впаде, мертва, на землю, а потім підуть морози, один від одного міцніші, і річка враз зупиниться під Старою фортецею. Кинеш бабку — вона застрибає по кризі, заковзає і навіть сліду не залишить: таким гладким, слизьким, прозорим буде перша, ще дуже тонка, крига. Але тут-таки я уявив собі, як добре буде бігати вранці, на першій перерві, у шкільному дворі й проламувати затягнуті з ночі тонкою кіркою криги калюжки.

Це дуже приємно, коли ясного морозяного ранку ноги наче самі несуть тебе по мерзлих грудках! Потрапиш з розгону носком у таку калюжку — крига з хрустом проломиться, задзвенить, а ти вже помчав далі, й підошви залишилися сухими. А потім так добре після перерви з холоду вбігти в світлий клас, і, поки не ввійшов учитель, притулитися животом до теплої, натопленої грубки, що трохи пахне фарбою! І мені стало зовсім не шкода, що відходить осінь і незабаром настане зима. Це навіть краще. Нагострю свої снігурка…

Та ось спереду пролунав сильний і тремтливий голос Сашка Бобиря.

Сашко раптом заспівав:

Співав Сашко погано, по-козлячому, зовсім не так, як співали цю пісню червоноармійці, що стояли в єпархіальному училищі. Я хотів був гукнути Сашкові, щоб він замовк, аж раптом з ним разом заспівав і Маремуха:

співали вони вже вдвох, маршируючи по круглих булижниках.

Тепер було важко утриматися й мені. Ми пішли просто посеред бруку, як справжні військові. Ми йшли й співали:

Перехожі зупинялися й дивилися нам услід. А ми не ввертали на них ніякої уваги. Хто нам міг що зробити? Хто міг нам заборонити співати? Отак, з веселою піснею, ми вийшли на Новий бульвар. Вузенькою стежкою, що вела в глиб бульвару, поряд іти було важко. Ми пішли один за одним, і пісня одразу урвалася. На бульварі було зовсім як у лісі: просторо, багато голих дерев, а навкруги жодного камінця, тільки пагорби та канави.

Вітер гонив по бульвару жовте, сухе листя. Ноги грузли в листі, навіть коли ми йшли по стежці. Бобир з розгону стрибнув у засипану листям канаву. Він розпростерся там, мов жаба.

— От м'яко, хлопці, подивіться! — покликав він нас, борюкаючись у листі.

Ми, як у воду, кидаємося за ним у канаву, розгрібаємо листя, підкидаємо його жменями вгору, осипаємо золотим дощем один одного. Листочки літають над нами, мов величенні червонасті метелики, і, виляючи кривими хвостиками, стомлено падають на пожовтілу землю.

Нарешті ми покидаємо Новий бульвар і виходимо на вулицю.

— Ти про цей будинок казав, Сашко? — спитав Маремуха, показуючи пальцем на червоний двоповерховий будинок, що стояв поряд з поштою.

— Про цей, про цей, — захвилювався Бобир. — Сюди ось і треба було б піти.

— А у мене в цьому будинку знайомий служить, — похвалився Петько.

— Ну, не бреши… Знайомий.

— Чого — не бреши? — визвірився Петько. — А Омелюстий не тут працює? Ти хіба забув?

А Петько ж має рацію! Омелюстий справді тут працює. Мені й батько казав про це. Тепер Омелюстий живе десь у місті, у гуртожитку міськради, і ми зустрічаємо його, дуже рідко.

— Тоді давай ходімо до Омелюстого, — одразу вирішив Бобир. — Ось зараз. Ходімо!

— Ні, навіщо зараз? — відступився Маремуха. — Потім підемо… згодом.

— Ага, ага! — зрадів Бобир. — Нікого в тебе в цьому будинку, мабуть, нема. І ти набрехав нам про знайомого.

— Я набрехав? Тоді ходімо… Ось побачиш! — закип'ятився Петько й ступнув у бік цегляного будинку.

На коричневих дубових дверях цього будинку прикріплений картонний напис:

ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ (більшовиків) УКРАЇНИ

ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ

— Ну, заходьмо? — прочитавши цей напис, нерішуче спитав усіх Маремуха.

Сашко Бобир мовчки штовхнув Маремуху першого в широкі дубові двері. Але Маремуха одразу ж уперся руками в одвірок.

— Ну, йди, йди, чого ж ти? — сказав я. — Назад тільки, раки лізуть.

Лунко грюкнули за нами важкі двері.