Володимир Бєляєв - Стара фортеця

Тепер Григоренко нам не страшний. Зараз ми його обшукаємо!

— Пустіть, сам віддам! — крізь зуби прохрипів Котька.

— Віддаси? — сидячи верхи на Котьчиних плечах, недовірливо перепитав Бобир.

— Віддам… Їй-богу, віддам, — пообіцяв Григоренко.

— Ану, пустіть його, хлопці, — наказав Бобир і схопився на ноги.

Не дужо охоче ми виконували цей наказ. Пом'ятий, скуйовджений Котька, не дивлячись на нас, повільно підвівся й струсив з штамів порох. Потім він поліз у кишеню й неквапно витяг нікельований «бульдог». Це був дуже хороший «бульдог» — новенький, блискучий, видно, з нього стріляли дуже мало.

Бобир навіть облизнувся.

— Ну, дай сюди, — попросив він, простягаючи свою довгу худу руку.

— Дати? Що дати? Чого ти хочеш? — міцно стискаючи рукоятку «бульдога», здивовано спитав Котька.

— Револьвер! — простогнав Бобир і простягнув назустріч другу руку.

— Револьвер? А дзуськи! — Із цими словами Котька, розмахнувшись, викинув «бульдог» у відчинене вікно. — Нате! — злобно прошипів він, і цієї хвилини внизу, на майдані, пролунав револьверний постріл.

Оце-то штука! Це, видно, вистрілив, ударившись об каміння, Сашків «бульдог». Ми поприсідали. А що як кулею вбили кого-небудь на майдані? Маремуха позадкував до сходів. А Котька, обсмикнувши сорочку, злобно посміхнувся й спитав:

— Взяли?

Тільки зараз ми отямилися, зрозуміли, як спритно обдурив нас Григоренко.

— Ти… ти… до батька захотів?! — вигукнув заїкуючись пополотнілий Сашко Бобир.

— Стривай! — зупинив Бобиря Петько. — Побігли на балкон, подивимось!

Ми помчали по коридору.

— Він що у тебе — самовзвод? — наздоганяючи Бобиря, із співчуттям спитав я.

— Авжеж, самовзвод… — жалісно відповів Сашко.

Ми обережно визирнули з балкона на вулицю. На майдані порожньо.

Жовте листя валяється на камінні. На самісінькому розі гімназії, під тим вікном, з якого щойно викинув револьвер Григоренко, стоїть якийсь червоноармієць і дивиться вгору, на третій поверх, де вітер погойдує обидві половинки відчиненого вікна.

Постоявши трохи під вікном, червоноармієць сунув револьвер у кишеню й повільно, раз у раз оглядаючись, пішов геть.

Сашко з тугою стежив за кожним його кроком. Ніколи вже не бачити йому свого «бульдога»! Та й ми всі з жалем дивилися вслід червоноармійцеві, а я подумав навіть: «Чи не побігти йому навздогін?» Мені здавалося, що, якби як слід попросити червоноармійця, він би віддав нам «бульдог». Навіщо він йому цей маленький, нікчемний револьвер з м'якими свинцевими кульками? Напевно ж, у червоноармійця є наган. Але поки я думав так, червоноармієць зник за кафедральним собором. Бігти було пізно.

Уже в класі Котька Григоренко, підійшовши до вчительської кафедри, погрозив:

— Ми ще з вами поквитаємося! Пождіть…

— Гаразд, гаразд. Ще схотів? Гадюка петлюрівська! — з люттю відповів Маремуха.

До класу ввійшов з нотами під пахвою Чибісов, і Котька, оглядаючись, сів за парту.

Невдовзі після цього випадку від Яшки Тиктора ми довідалися, що в трудовій школі на Тернопільському спуску в старших класах вивчають якийсь новий, невідомий нам предмет — політграмоту.

— Це про політику, мабуть, — статечно пояснив Бобир.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо спитав Маремуха.

— От і знаю… я все знаю… — застрибав Сашко. — Мій старший брат відвідує комсомольський осередок у друкарні, він мені казав таке саме слово.

— А чому у нас нема цієї… як, Яшко? — спитав Маремуха.

— Політграмоти, — підказав Тиктор.

— Чому нема? А хіба ти не знаєш чому? — відповів Бобир. — Учителі не хочуть, ось чому! Хіба їм політика на думці? Ось поскаржимося…

— Куди ти підеш, куди? — затупцяв біля Сашка Маремуха. Протягом цього літа він почорнів і навіть трохи підріс.

— А в той червоний будинок, що за Новим бульваром! — сміливо запропонував Бобир. — Мій брат казав, що в тому будинку всі начальники скарги від людей приймають.

— Ну, в червоний будинок… — злякався Маремуха. — Чого туди? Треба Лазарєва просити…

— Дивак, — сказав я. — Лазарєв нічого нам не зробить. Він поки ще сам, а цих гадів, отаких, як Родлевська, — багато. Вони його й так заїдають.

Наступного дня після уроків ми поверталися до себе додому на Заріччя. У мене на душі було легко й радісно — уроки нам задали неважкі, надворі стояла гарна погода. Ясно світило сонце, воно заливало все наше старовинне місто своїм яскравим промінним, освітлюючи сухі, ледь синюваті плити тротуарів, відбиваючись у калюжах води, не просохлої ще після нічного випадкового дощу.