Володимир Бєляєв - Стара фортеця

— Зелена сорочка? Худий такий? Подерті штани? Та що ти кажеш! Його розстріляли? Не може бути! — Сказавши це, Петько миттю скочив з клітки на землю. Клітка захиталася й мало не впала, Петько зблід і дивився на нас широко розкритими, зляканими очима.

— Ні, справді? — спитав він.

— Убили, закопали й сліду не залишили! Тяжкохворого, який і опору чинити не міг. Насилу стояв… Ось що петлюрівці роблять! Їх усіх треба покидати у водоспад з фортечного мосту, а Петлюру першого, й мотузок з каменюкою на шию прив'язати, щоб не виплив! — глухо сказав Куниця,

— Стривай, а ти звідки знаєш, що він у зеленій сорочці? Ти що — його бачив? — спитав я Петька.

— Та він… я… я бачив, як його вели… повз нас… — промурмотів Петько.

— Отже, той самий! — замислено сказав Куниця. — Його у нас, у Старій садибі, спіймали. Над скелею. Учора ввечері. І Сашко Бобир теж бачив.

— Ми хочемо зараз могилу уквітчати. Ходімо з нами, Петько. А в тебе бузку наламаємо, — запропонував я.

— Я піду… Чи не пізно тільки? Може, завтра вранці?

— Вранці не можна. Треба зараз. Ходімо! — твердо наказав Юзик і перший вийшов з крільчатника.

— Ви почекайте тут: я подивлюсь, хто вдома, — сказав нам Маремуха, коли ми підійшли до Старої садиби.

Ми посідали з Куницею на напівзгнилій колоді.

Стара садиба, до жила сім'я Маремухи, розкинулася біля скелястої кручі. Внизу бігла річка. На другому її березі, теж над кручею, височіла Стара фортеця. Звідси можна було добре розгледіти всі фортечні вежі й високий міст. Колись, багато років тому, цією Старою садибою володів поміщик Московський.

Жив він бобилем з одним тільки старим лакеєм. Незадовго перед смертю М'ясковського дім, у якому він жив, вгорів, а після його смерті Стара садиба перейшла в спадщину до двоюрідного брата М'ясковського — лікаря Григоренка.

Видно, не дуже вона йому придалася. У Григоренка на Житомирській був власний двоповерховий будинок з великим фруктовим садом. У Стару садибу він не переселився. Лікар тільки здав у оренду Петьчиному батькові — шевцеві Маремусі — єдиний уцілілий від пожежі флігель. Маремуха повинен був оберігати від потрави фруктові дерева й щороку косити для Григоренка сіно. Цим сіном лікар Григоренко годує свого сірого в яблуках коня.

— Ідіть сюди! — вискочивши з флігеля, гукнув Петько. — Батька нема вдома, він пішов до крамнички по дратву.

Ми одразу відчули себе вільніше й сміливо пішли за Петьком до високих кущів бузку, що ростуть над скелею.

— Ламайте швидше, а я тут повартую! — сказав Маремуха, вискочивши на високий пеньок.

Бузок у Старій садибі росте чудовий, повний. Його густі, малинового кольору пелюстки дуже міцно пахнуть.

Ми з Куницею тягнемо до себе пружисті високі гілка й з хрустом обламуємо пишні пучки бузку. Пообламувані гілки відскакують назад із шумом, зачеплюючи сусідні кущі. Ми ламаємо бузок квапливо й безжально — буде лихо, якщо Петьків батько застукає нас.

Та ось букети наламано. Мій букет важкий, він трохи вогкий від першої вечірньої роси. Чим би його перев'язати, щоб не розсипався? Ну, та гаразд, перев'яжемо, ось тільки вийдемо з Старої садиби.

З букетами в руках ми бредемо по вулиці Понятовського до фортечного мосту.

Смеркає. Перші кажани нечутно линуть у нас над головами.

— Стривай-но, поглянемо, що там, — спинив нас Куниця біля вищепочаткового училища.

На дощаному паркані нашого колишнього училища наліплений свіжий, ще не просохлий петлюрівський плакат.

— Коли ж його тут вивісили? Я біг — його ще не було, — стиха сказав Маремуха.

Куниця швидко оглянувся й, зачепивши нігтями погано приклеєний верхній ріжок плаката, потяг його до себе.

— Раз! Два!

І не встигли ми зметикувати, в чому річ, серединки плаката мов не було. Куниця зім'яв цей липкий, мокрий від клейстеру клапоть паперу, шпурнув його під паркан й спокійно скомандував:

— Ходімо, хлопці!..

Ми пішли, і я позаздрив сміливості Куниці. Чому я сам не догадався зірвати петлюрівський плакат? «Боягуз! — лаяв я себе. — Такий же боягуз, як і Петько! Адже нікого не було навкруги!»

Вулиця Понятовського круто повернула ліворуч, і ми вийшли на кам'яний фортечний міст. Дошки на мосту були теплі й шершаві. Вони рипіли в нас під босими ногами. А внизу шуміла вода. Вона проривалася біля самого підніжжя мосту крізь пробитий у ньому тунель і злітала на скелі сліпучо-білим водоспадом, що шумів день і ніч.

Знаходилися в місті сміливці: вилізуть на поручні мосту й звідти, згори, «солдатиками» стрибають у киплячу під скелями воду.