Володимир Бєляєв - Стара фортеця

— Ой, який у тебе кролик здоровий! Невже самка? — раптом здивувався Юзик, помітивши в глибині клітки червоні очі моєї кролиці.

— Ага, самка, ангорська. Поглянь, яка вона гладка, з півпуда буде… Трусь, трусь, трусь!.. Іди сюди!.. — покликав я кролицю, простягаючи до неї жовту моркву. Я був радий, що Куниця так швидко перестав сердитися.

Гладка кролиця вистрибнула з глибини клітки й ткнулася мені в долоню гарячою мордою. Гострими зубами вона схопила моркву й заходилася швидко гризти її. На грудях у кролиці від хвилювання стовбурчилася біла пухнаста шерсть, а на морді ворушилися довгі, тонкі вуса.

— Васько, чуєш, Васько! А якого голуба я сьогодні спіймав! — похвалився Куниця, — Крильця бузкові, дзьобик маленький, мов у чижа, лапки в перах, із шпорами, а на грудях бант завивається. Ти ж знаєш, банточні голуби дуже породисті. Візьму за нього на базарі карбованців сто, не менше. Боязко тільки продавати. А що як хазяїн знайдеться? І ти, гляди, мовчи…

— Він сам до тебе сів чи ти підманив?

— У тім-то й штука, що підманив. Я повернувся з гімназії, набрав у кишеню кукурудзи й поліз на покрівлю. Голуби ж у мене зараз не в будці, де навесні були, — будку тато сікачем порубав, — а на горищі того сарая, де він собак тримає. Ну от. Виліз я на покрівлю, відчинив гратки, кинув голубам кукурудзи, — коли, дивлюсь, над Старою садибою голуб кружляє. І низько. Ех, думаю, спробую щастя.

Адже вдома нікого нема: тато Забодаєву собак здає, а мама на базарі. Похапав я голубів та вгору — одного, другого. Аж пір'я полетіло. Свистіти став. А мій голуб, отой білий трубач, і без свисту — як майнув, як рвонув і одразу вад дзвіницею закружляв. Ну, банточний до нього й пристав. Я швиденько з покрівлі на землю, сів у бур'яні під курником, шворочка в руках та й чекаю. Політали вони трохи та й сіли поряд — мій і чужий. Мої-бо голодні, зранку нічого не їли, ну й поскакали в голуб'ятню, а чужий за ними. Я гратки хлоп — і готово! Банточний з ними сидить і вже коло білої самиці крутиться. Я й думаю тепер: а що як йому крила перефарбувати? З бузкових на коричневі? Тоді й на базар можна…

— А навіщо тобі його продавати? Залиш на розплід. Дивак, не знаєш, що зробити? Перев'яжи крило шнурком і не відлетить.

— Та я б перев'язав і приручив, але тато може помітити. А він мені суворо-пресуворо наказав більш як дві пари не тримати. Я й боюсь: побачить п'ятого та й усіх продасть.

— А що? Шкода йому?

— А годувати чим? Кукурудза ж зараз дорога, й дістати її ніде. Селяни на ярмарок тепер не їздять. Бояться, що петлюрівці все у них позабирають.

— У вас своєї хіба нема?

— Та є, тільки мало — не вродила. Нам самим на мамалигу не вистачить.

За будинком грюкнула хвіртка. До нас хтось ішов, мабуть, до тітки. А вона спить. Я залишив Куницю в крільчатнику, а сам побіг назустріч.

Біля ґанку я наштовхнувся на Петька Маремуху.

Він був увесь червоний, скуйовджений і важко дихав. Видно, він біг сюди й через те засапався.

— Ти вдома? — радісно сказав Петько.

— Вдома, — відповів я непривітно. — А що, вистава хіба закінчилася?

Мені було заздро, що Петько ходив до театру, дивився виставу.

— А ти… ти звідки знаєш, що я був у театрі?

— Подумаєш — секрет! Усі знають.

— Куниця?.. Він що — був у театрі?

— Ну, в гімназії бачив, як вас виводили. Чого ти причепився? Ходімо в сарай.

Юзик теж зустрів Маремуху неласкаво. Петько почував себе ніяково, він розумів, що ми не дуже прихильні до нього. Він потупцював трохи на місці, а тоді, побачивши кролицю, метушливо, скоромовкою сказав:

— Ой, який кріль! Де ти такого дістав, Васько? Навесні у вас інший у дворі бігав. Правда? Цей красивіший, цілий баран, а не кріль!

Але даремно витанцьовував Петько перед моєю кролицею. Марно прицмокував він губами від захвату. Куниця і я чудово розуміли, що Петько просто хотів підлеститись до нас. Все було даремно. Одне з двох: або з нами дружити, або із скаутами голоногими до театру ходити. І ми удавали, ніби не помічаємо Маремуху.

Помовчавши трохи, Маремуха знову заговорив:

— Я не додивився всієї вистави. Ще одна дія залишилася.

— Чого ж так? Сидів би вже там до кінця. Чого сюди приперся? — не стерпів Куниця й суворо обірвав Петька. — Які з нас тобі товариші? Паничі, скаути — тобі товариші. Котька Григоренко — тобі товариш. Іди до нього в гості. — І Юзик з люттю сунув у ніс кролиці морквяне бадилля.

— Бодай їм! Хай би вони подавилися… Більше я до них не піду… — зітхнув Маремуха й раптом, почервонівши, одразу випалив: — Вони мене відшмагали!