Володимир Бєляєв - Стара фортеця

— А хто бив? — спитав я.

— Хто? Відома річ — Гальчевський. Марко йому наказав. Гальчевський бив, а Кулібаба та ще двоє скаутів, — я їх зовсім не знаю, — тримали. Один за руки, другий за голову. Потім я вирвався й побіг сюди, до вас… Дарма, він мене пам'ятатиме… Я йому морду поб'ю… Я не злякався його кастета…

— Кому морду поб'єш? — спитав Куниця.

— Гальчевському… і кошовому… Маркові… усім, усім поб'ю… Уночі підстережу — та й битиму…

— Та ж Гальчевський тебе відшмагає, мов цуценя! Бач, знайшовся вояка! А у кошового револьвер є, він у тебе з револьвера пальне. А потім, вони ж твої начальники, навіщо ж їх бити? — кепкуючи з Маремухи, сказав Юзик.

— Я їх не слухаю більше. Хто їм надав права мене бити? Хіба я винний, що яблуко само впало? Більше я до них не піду. Будь вони прокляті з їхньою самостійною разом… Швидше б червоні поверталися…

— Ач якої заспівав, — відрізав Куниця. — А скільки ранні ми тобі казали: підкуповують петлюрівці таких, як ти, розтяп своїми цяцьками — формою та маїсовою кашею. Американці й англійці все це присилають навмисно — крупу та цукор, щоб Петлюра тут хлопців підкупляв та шпигунів для них готував. А такі, як ти та Бобир, наче миші, на принаду полізли до них…

— Я тепер зрозумів і сам, які вони падлюки, — засмучено сказав Маремуха.

— Зрозумів, коли тобі шомполом іжицю прописали, — ущипливо сказав Куниця. — Мало тобі ще всипали! Шкода, що за компанію з тобою Бобиря не відшмагали.

Ох, та й уїдливий же Юзик, коли розсердиться!

— Та облиш його, Юзику! — заступився я за Маремуху й сказав: — Ех, був би ти, Петько, надійним хлопцем, хтозна, може, ми й прийняли б тебе до себе в компанію, дружити б стали. А то не вірю я тобі. Такому, як ти, навіть нічого сказати не можна. Сьогодні ти з нами, а завтра до Котьки побіжиш.

— Нехай мене грім поб'є — не побіжу! Я сердитий на нього, нічого ви не знаєте!

Маремуха від хвилювання просунув у клітку пальці. Кролиця одразу підскочила й стала обнюхувати їх.

— А шапка руда у тебе чия? Не Котьчина хіба? — суворо нагадав Куниця.

— Ну, це коли було… — вкрай зніяковів Маремуха, — Ми перший рік тоді жили на Старій садибі, моя мама понесла Котьчиному батькові за оренду гроші, а Котьчина мама подарувала їй ту шапку. У мене ж зимової не було. Я хіба винуватий?

— Твоя мама, Котьчина мама… А ось ти Котьчин підлабузник — це ми всі знаємо… Ану, заприсягнись, що більше не будеш з ним дружити, заприсягнись, що не підеш до скаутів, а ми тоді подивимось, взяти чи не взяти тебе до нас у компанію, — милостиво зажадав Куниця.

— Візьмете? Справді? — засовався біля клітки Маремуха. І раптом несподівано для нас обох він зірвав з плеча жмут різнокольорових стрічок і люто шпурнув його на землю. Нігтями він здер з рукава скаутської гімнастерки жовто-блакитну нашивочку й теж кинув її під ноги.

Він трохи подумав, подивився на землю, а тоді, мов козел, одразу стрибнув обома ногами на ці скаутські прикраси й став топтати їх так, наче під ним були не стрічки та нашивка, а справленій, живий тарантул.

Маремуха підстрибував, сопів від хвилювання і, стомившись, сказав урочисто:

— Ось!

Ми мовчали.

Щоб остаточно довести нам, що йому не шкода розлучатися з своїми голоногими скаутами, Петько тупнув ногою ще раз і раптом розмашисто перехрестив свого живота.

— Ось хрест святий, — не дружитиму з Григоренком, і потрібний він мені, подумаєш!

— А якщо ти з ним і справді не дружитимеш, — сказав я, зворушений Петьковою клятвою й тим, що він розтоптав скаутські цяцьки, — то ми візьмемо тебе в Нагоряни. У мене там дядько, а в дядька тато гостює. Ми самі, без скаутів, підемо туди. Рибу ловити будемо, — там риби, ой, як багато! І я вам лисячі печери покажу. Хочеш?

— Ну, звичайно, хочу! — ще дужче заметушився Петько. — А я сітку візьму й вудку оту довгу з бамбуковим вудилищем. Сіткою за один раз можна багато риби наловити! А черв'яків, може, накопаємо тут? У нас у Старій садибі під камінням їх багато, гладкі, довгі, — бери скільки хочеш.

— Тільки пам'ятай, Петько: якщо бовкнеш тітці, що мене вигнали з гімназії, — не минути тобі лиха, гляди! Скину із скелі! І Куниця допоможе!

— Я сам тебе скину, задавако! — відповів, звеселившись, Петько й сів на клітку.

І тут я одразу пробачив йому все: і те, що він лащився до Григоренка, й те, що був скаутом. «Він зовсім не такий уже поганий хлопець, Петько», — подумав я й сказав:

— Слухай, Петре, ми зараз збираємося в одне місце. — І я розповів йому про все.