Андрій Кокотюха - Страшні історії

Сонячні промінчики, отримавши нову можливість проникнути всередину старої хати, ще яскравіше освітили тьмяне помешкання. А на порозі стояв Денис Черненко.

У кожній руці він тримав по звичайному металевому гакові. З тих, якими користуються альпіністи. Хлопець переможно помахав гаками над головою під супровід лиховісного гарчання.

— То як, пане нотаріусе? — запитав Максим. — Будемо вважати все це вдалим жартом, чи спадкоємець повезе вас у міліцію разом із тим добрим чоловіком, який готовий за безцінь купити прокляту хату?

Трохи більше, ніж за дві години Максим, Денис і відповідальний за них учитель Тарас Петрович Боровець на прізвисько Бульба сиділи в Шешорах у невеличкій затишній колибі й намагалися з’їсти все, замовлене для них на радощах щедрим та щасливим земляком із Канади. Оксана, вже перекусивши нашвидку, побігла на репетицію.

Бульба, як і попереджав хлопців Зорян Бачинський, справді зрадів, що з його підопічними нічого серйозного не трапилося і вони весь цей час були в надійних руках.

Тому зовсім не сварив їх. Більше того — про зникнення Оксани, Максима та Дениса він узагалі дізнався під ранок. До того часу друзі старанно прикривали їх, вирішивши, що так задумано, і роблячи вигляд, ніби нічого не сталося.

— Розумієш, Зоряне, — Тарас Бульба якось легко перейшов із канадцем на «ти», — ці молоді та ранні подумали — троє наших захотіли для чогось лишитися в Шешорах, а чужаки їх прикривають. Ось і змовилися не видавати своїх. А коли ранком ті двоє чужих хлопців здиміли в невідомому напрямку, прихопивши з собою два фотоапарати музикантів «Гурту Тіни» і поцупивши телефон із залишеного Оксаною рюкзака, наші сполошилися. Прибігли до мене і чесно все розповіли. Відомо про злодюжок тільки те, що називали вони себе Коля й Паша і що приїхали аж із Донбасу. Тільки, думаю, брехали — аж гай шумів… Тут уже наші встигли навести довідки — у Шешорах ця парочка теж приблудною виявилася. Так що історія темна і взагалі — окрема. Зате тепер усі розуміють, чому таємничі Коля і Паша за першої ж нагоди спекалися Максима і Дениса.

Хоча вчитель зізнався: відійшовши після повідомленої Зоряном радісної новини, він таки вирішив як слід насварити всіх трьох за самовільні безвідповідальні вчинки. Та коли Бачинський коротко розповів, якої біди йому вдалося уникнути завдяки кмітливості його гостей, Бульба остаточно відтанув. І почав вимагати подробиць усієї історії.

— Нема чим особливо хвалитися, — відмахнувся Білан. — Справді, все виявилося настільки просто зранку, наскільки складно було вночі. Коли грім та блискавка гуркотіли.

— Твої учні, Тарасе, на диво скромні є, — визнав Зорян Бачинський. — Я б ніколи не додумався…

— Бо ви, Зоряне, вже вибачте, не думали, — пояснив Максим. — Я ж вам уже це казав і показав буквально на пальцях…

— Мені, Білане, ніхто нічого не показував! Так що будьте вже ласкаві, хлопці, повідайте, як ви розкрили цю страшну таємницю.

— Не така вже таємниця, — знизав плечима Максим.

— І не така вже страшна, — гмикнув Денис. — Хоча спочатку навіть я трошки перелякався…

— Ой, не бреши! Всі ми злякалися спочатку. І зовсім не трошки! — сказав Максим. — Просто все точно співпадало з тутешніми легендами про замуровану під землею нечисту силу, яка хоче вирватися на поверхню. Тільки надто швидко все це закінчилося, розумієте? За законами казкового жанру, мусили прокукурікати перші півні. Це — як мінімум. Але якби вся ця казка затягнулася, доросла людина, взявши себе в руки, неодмінно почала б мислити логічно. І неодмінно додумалася б до того, що спало мені на гадку вранці. Я тиснув на те, що готовий повірити лише в побачене. Почутому я повірити не готовий. Ми побачили сліди, а коли бути точним — усього один слід. Тоді як вило і гарчало довкола хати. Значить, невідома почвара, лишивши один слід, повинна була лишити хоча б іще один. Але цього не було. Пояснювати все це Зорянові надто довго, зате Оксана швидко перейнялася моїми підозрами. Був у нас із нею, гм, деякий досвід боротьби з нечистою силою. Словом, Зорян поїхав у Коломию, а ми почали обстежувати місцевість.

— Слідів справді, більше не знайшли. Звіриних, — уточнив Денис. — Зате за хатою лишився свіжий відбиток людської ноги. Перевертень, який перед хатою — вовк, а за хатою — чоловік?

Не смішно. Тому ми пішли туди, де були рештки замку. І знайшли там у ямі, прикиданій хмизом, брезентовий дощовик, металеві гаки і саморобну дерев’яну штуку у формі собачої чи вовчої лапи.