Андрій Кокотюха - Страшні історії

— Я б на вашому місці не поспішав, — з виглядом знавця сказав Максим. — Тут так гарно. Лад навести, грошей вкласти — і буде чудове місце для відпочинку. Приватний пансіонат який-небудь… Свіже повітря…

— Вовкулаки ночами приходять! — вклинився Черненко.

— Цьому якось можна дати лад, — Білан далі вдавав із себе дуже серйозного. — Справді, тут дуже класно. Незвично якось, — він покрутив головою, — Наприклад, он там — що?

Денис і Зорян Бачинський повернули голови в той бік, куди він показав. Там, далеко між дерев, бовваніли рештки якоїсь давньої забудови.

— A-а, я вже сам цікавився, коли перший раз сюди приїхав, — сказав спадкоємець. — Там колись замок стояв. Дерев’яний, знаєте. Тут, на Прикарпатті, більшість замків робили з дерева. Тому від них коли щось і лишається, то хіба кам’яний фундамент. Я читав історію свого рідного краю в Інтернеті, — похвалився він. — Тут колись жив один галицький князь. Не дуже, знаєте, пишний, та все одно дуже гоноровий. Ось і збудував собі невеличку фортецю з дерева. Та простояв цей замок трохи більше ста років. Два з половиною століття тому цю місцевість захопила Австрія. Замок, відповідно, переможці зруйнували. І хоча його потім відбудовувати не було потреби, якісь рештки лишилися. Нагадували, знаєте, про славу цих місць. І головне, — Зорян Бачинський так захопився історією, що забув навіть про сліди та подряпини на дверях, — ось на цьому місці колись стояла сторожка. Її теж зруйнували, але потім на її місці один тутешній відлюдник звів нову хату. Вони за віки старіли, ламалися, потім усе одно зводилися. Таке тут місце, казали мені, енергетично сильне. Кожен жити хотів. Якщо вас, друзі, подробиці цікавлять — заїдемо до Коломиї, там є різні спеціялісти, вони докладну лекцію вам прочитають.

— Не люблю лекцій, — скривився Черненко.

— А знаєте, що? — Білан наморщив лоба. — Може, Зоряне, сходіть із Денисом туди, де був замок. Гляньте, чи нема там таких самих слідів. Якщо є, то в мене крутиться одна ідея…

Черненко здивовано глипнув на нього. Та вираз обличчя приятеля змусив його сіпнути Зоряна за руку.

— Правда, пройдімося. Он як після дощу парить, погода тут міняється. А поки мокре, сліди краще помітні.

Бачинський знизав плечима. Максим правильно вгадав його настрої: спадкоємцеві тепер було все одно, куди йти і що робити. Визнавши себе переможеним, він усе ж таки просто так їхати геть з небезпечного місця не хотів. Тому неквапом попрямував у бік колишнього замку. Денис пішов за ним, трошки відставши і озирнувшись на Максима.

А той, підморгнувши приятелеві, зник у хаті.

Гуляли Бачинський та Денис не дуже довго.

Повернулися до хати ділові та налаштовані на швидке повернення ближче до цивілізації. Жодних слідів, і взагалі — нічого цікавого на місці колишнього замку не було. Але те, що вони побачили, зайшовши до хати, стривожило їх не менше, ніж сліди на землі та подряпини на дверях.

Оксана Дорошенко, загорнувшись у шерстяну ковдру по саме горло, бухикала, тряслася і жалібно та водночас винувато дивилася на всіх. Максим сидів на краю скрині біля неї і мав не менш розгублений вигляд.

— Горить уся, — сказав він. — Їхати відмовляється.

— Алло, подруго, в тебе ж виступ завтра! — вигукнув Денис. — Фестиваль! Ми ж твої фанати, чорт забирай!

— Не поминай ти тут чорта! — зірвався на крик Максим, та швидко взяв себе в руки, далі говорив спокійніше. — Все вона знає. Але куди її таку відпускати…

— Якщо я полежу, мені легше стане. Я відчуваю. Думаю, це нервове, після вчорашнього. Та ще й під дощем пройшлася вчора по чиїйсь милості… По милості якогось свого фаната…

— Безнадійно, — розвів руками Максим. — Вона в нас дуже вразлива. Це правда. Розказав би я вам, Зоряне, одну історію про несправжнього привида в підвалі…

— Замовкни! — Оксана хотіла ще щось сказати, та зірвалася на кашель.

— І що його робити? — тепер Зорян Бачинський остаточно готовий був скласти зброю під силою непереборних та фатальних для його місії обставин.

— Дуже просто, — Білан уже опанував себе. — Зараз ще досить рано. І до Коломиї, як я розумію, не дуже далеко. Ми Оксану саму не лишимо. Я б дуже попросив би вас, Зоряне: раз уже ми попросили про допомогу вчора, то допомагайте нам до кінця. Гайніть на своєму джипові в місто, подзвоніть керівникові нашої групи, Тарасові Петровичу, поясніть ситуацію. Тоді беріть свого нотаріуса, купіть у аптеці щось заспокійливе і щось від застуди та повертайтеся по нас сюди. Нотаріусу ми заодно підтвердимо, що було вночі. І пред’явимо Оксану як жертву.