Андрій Кокотюха: Страшні історії

Родина Біланів нечасто вечеряла разом.

Сам голова сімейства, Білан-старший, часто повторював: рідні люди повинні триматися купи. А нічого, мовляв, так не гуртує, як спільна сімейна вечеря. Мама не заперечувала. Ось лише тато перший порушував традиції, варто було лише їх започаткувати. То він десь затримується і приходить пізно, то з головою в роботу поринув у кабінеті і його не докличешся, а то взагалі спить без задніх ніг — закінчив чергову справу і відпочиває.

У Максимової мами — інші погляди. Якщо в родині хлопчик, то він мусить вчитися бути самостійним. Уяви собі, — казала вона Максимовому татові, — як буде, коли син виросте. Одружиться, і вже наступного дня почне капризувати: давай, мовляв, жінко, їсти. Збирай на стіл. Хіба сучасні чоловіки повинні так себе поводити? Ні, хай ліпше ніхто в родині ні від кого не залежить. Є можливість потрапезувати усім разом — добре, збираємося за столом. Немає такої змоги — хай кожен сам себе обслуговує. Адже холодильник повний. Хто коли хоче, той тоді і їсть.

Сам же Максим не знав, що йому більше подобається: коли всі троє Біланів чинно вечеряють за кухонним столом, чи коли кожен накладає собі на тарілку всього, чого бажає, та споживає, де і як бажає. І перший, і другий варіант мав свої плюси і мінуси. А головне — робив їжу чимось буденним, необов’язковим. Хочеш їсти — їж. Не хочеш — ходи голодний. Є насправді більш цікаві справи. Тут Максим усе ж таки був на маминому боці і не робив з їжі культу. Цього травневого вечора склалося так, що Білани сіли вечеряти гуртом. Був вихідний день. Причому не просто неділя, а день завершення дещо втомливої вервечки неодмінних травневих свят. Усі, хто хотів, відсвяткували все, що хотіли. Багато хто з татових ділових партнерів мотнув на ці дні за кордон відпочивати — все одно до пуття не працюватимуть. Через те Білан-старший нарешті виспався, нікуди не поспішав. Тож нічого не завадило татові, мамі й синові попити на кухні чаю зі спеченим вільною від поточних справ господинею пирогом із смородиновим варенням.

Зробивши добрячий ковток зеленого чаю з жасмином, тато взяв із купи газет, складених на підвіконні, верхню, недбало перегорнув її.

— Скільки разів просив, — промовив він незадоволено. — Не витягуйте з поштової скриньки цього безкоштовного мотлоху! Тут же нема чого читати, зате повна хата сміття.

— Макулатури, — поправила мама.

— Ну, макулатури, — погодився тато. — Раніше її хоч приймали на вагу і книжку хорошу давали. Тепер тільки скриньки засмічують… Сміттєпровід для чого придумали? Туди цей мотлох!

— Чому — мотлох? — Максим не міг пояснити раптової образи, але все одно таке зауваження його зачепило. — Люди стараються, друкують. Інші теж стараються — розносять. Невже там нічого справді корисного не можна знайти?

Тато глянув на сина поверх окулярів у тонкій елегантній оправі.

— Приємно, синку, що ти так поважаєш працю інших. Це значить, що люди з часом поважатимуть і твою. Але ось послухай, — тато пробіг очима по сторінці. — Продам папугу. Дуже здібний. Розмовляє. Ціна договірна. Номер телефону… Нам потрібен папуга?

— Може, комусь треба, — знизав плечима Максим.

— А ти, синку, глибше копай, — тато навіть склав газету. — В Україні папуги не водяться. Значить, їх треба везти сюди з-за кордону. Той, хто привіз його до Києва, без сумніву зробив це для власної втіхи. Навіть навчив його говорити…

— Напевне, слово «дурень», — уставила мама.

— Ага, — погодився тато. — Люди з малесеньким розумом учать папуг говорити саме це слово. Ну, ось, тепер жива іграшка хазяїнові набридла. Він продає її і, зауважте, не до зоопарку. І вже точно — не віддає до клубу любителів папуг, якщо такий у нас є. Знаєте, з таких оголошень можна скласти уявлення про тих, хто дихає з тобою одним повітрям. Причому, синку, дуже розчаруватися.

Максим ніколи б не подумав, що такі серйозні висновки його батько здатен зробити, прочитавши кілька звичайних оголошень у безбарвній дармовій газеті. Аж сам зацікавився, потягнув газетний листок до себе, розгорнув.

— Що ти про це скажеш, тату? Знайду собаку… І номер телефону, куди звертатися…

— І? — байдуже запитав Білан-старший.

— Нічого. Хтось пропонує свої послуги. Знайду, значить, вашу собаку. Я бачив на стіні сусіднього будинку оголошення: «Зник собака. Тому, хто знайде — винагорода».