Андрій Кокотюха: Страшні історії

— Будь спок, — запевнив його товариш. — Я з тебе очей не спущу. Головне — аби той, хто прийде на зустріч із тобою, не второпав, що ти не сам. Я навіть думаю, що він теж з’явиться раніше, аби вирахувати тебе і переконатися, що прийшов ти сам, без супроводу.

— Теж мені — шпигунів знайшов, — скривився Максим, та швидше для порядку. Він ще не звик, що в цій історії Черненко почав думати і робити правильні висновки першим. Як і всяка мудра людина, Білан завжди готовий визнати чиюсь правоту, навіть коли йому самому хотілось бути найрозумнішим.

— Шпигунів, не шпигунів — все одно треба стерегтися, — повчально мовив Денис. Йому, натомість, починало подобатися, що цього разу він перехоплює ініціативу.

Як задумали, так і зробили.

День видався сонячним, небо — безхмарним. Пекуче, як для травня, сонце сліпило очі. Максим, тупцяючи біля «Макдональдса», роззирався на всі боки, закриваючись від променів долонею. Куди б не повернувся, сонце все одно сліпило. На дитячому майданчику було на диво тихо. Видно, за тривалі вихідні діти вже встигли награтися з батьками досхочу.

Укотре повернувшись обличчям до виходу з підземного переходу, що біля самого автовокзалу — саме звідти чекав появи незнайомця, — Максим раптом почув за спиною:

— Привіт, юначе!

Голос знайомий. Максим хоч і чекав когось, та все ж здригнувся — надто вже несподівано з’явився шукач собак. Озирнувся, потім — розвернувся всім корпусом. Нічого особливого. Чоловік як чоловік. Вірніше — хлопець. Правда, щось у ньому одразу відштовхнуло, Максима, змусило машинально зробити крок назад. Одразу зрозумів — запах.

Коли стоїш посеред гамірної площі та ще й у дуже теплу погоду, неприємний запах шибає в ніздрі відразу. Від молодика тхнуло так, ніби він щойно вийшов із зоопарку, де перед тим місяць чистив клітку бурого ведмедя. І хоч одягнений він був звичайно — джинси, кросівки, джинсова куртка на однотонну футболку і кепка з великим козирком на голові, — запах доводив: незнайомець таки мешкає в якомусь іншому світі. І населеному здебільшого чотириногими.

Собаками. Так, від незнайомця в кепці пахло собаками. Запах був не надто густим, аби змушувати озиратися перехожих. Та все ж достатнім для того, аби кожен, хто опинився з ним в одній компанії, відчував легкий дискомфорт.

— Ну, я тут, — молодик розплився в широкій посмішці, простягнув хлопцеві міцну долоню. — Здоров ще раз. Звати мене Артур. Ти в нас хто?

— Максим, — Білан легенько потиснув простягнуту руку.

— То як, Максе, гроші з собою? Приніс?

— А де моя собака? — відразу спитав хлопець.

— Ух, який ти розумний, Максиме, — клацнув язиком Артур. — Чудово. Значить, ми домовимося. Коротше, фото собачки приволік?

— А ви не казали…

— Правильно, — погодився Артур і знову клацнув язиком. — Думав, ти сам здогадаєшся. Коли губиться людина, її фотку в першу чергу несуть.

— Знаєте, я б на фотографії з двох собак одного віку, однієї статі і однієї породи свою навряд чи упізнав би, — впевнено заявив Білан.

— О! — Артур утретє клацнув язиком. — Такий малий, а такі золоті слова! Значить, пікінес, сучка, — Максима пересмикнуло від цього слова, хоча він знав, що воно — пристойне, — три роки, кличуть Мартою. Нашийника на ній не було? Ну, знаєш, деякі собачники вказують на нашийниках кличку собачки і свою адресу…

— Знаю. Тільки на Марті такого нашийника не було.

— Гірше, — розвів руками Артур. — Та нічого, знайдемо. Днів зо три доведеться попрацювати, але звиняйте, юначе — швидше не вийде. Тільки безкоштовно, сам знаєш, дорослий вже, нічого не… — знову «клац», і манера ця почала Білана серйозно дратувати, як і запах Артура.

— Та вже ж розумію, — важко зітхнув хлопець, поліз до задньої кишені шкільних штанів. — Тільки знаєте, в мене тут не все. Ну, я принесу решту, обов’язково. Тут лише ось скільки…

Перед зустріччю з невідомим Максим удався до хитрощів. Пішов у супермаркет, куди мама останнім часом іноді посилала його самого на закупи і де його знали касирки, та розміняв усі гроші, які відкладав на ролики. Там було не так уже й багато. Одначе для зручності, наскладавши якусь кругленьку суму дрібнотою, Максим обмінював усе на крупні купюри. Тепер зробив навпаки, отримавши замість кількох папірців пухкенький стосик. Розрахунок простий. По-перше, грубенька пачечка грошей завжди справляє на позір краще враження, ніж одна велика купюра. Побачивши стосик купюр, важко від нього відмовитися. По-друге, можна спробувати натиснути на жалість: ось, мовляв, по гривні та по дві збирав, у всьому собі відмовляв, зробіть поступку…