Андрій Кокотюха - Страшні історії

— Правильно, — кивнув тато. — Хтось втрачає, хтось знаходить. А ще більше людей викидають такі газетки. Значить, марно всі працюють. Ефекту нема. Дякую!

Останнє він сказав мамі. Тоді підвівся і діловито запитав:

— А чому б, синку, нам не прогулятися? Погода — наче на замовлення, — і навіть промугикав: — Травень, травень, лагідний травень…

Прогулятися з татом? Чому б і ні!

Солоний піт заливав Денисові Черненку очі. Тут, на невеличкому стадіоні, неподалік від затишного о цій вечірній травневій порі скверу, він уже другий тиждень щовечора бігав. Незабаром, під кінець навчального року, буде традиційний забіг на сто метрів. І це, знав напевно Денис, співпаде з фінальними змаганнями на здобуття Золотого кубка.

Поки що вирватися у беззаперечні лідери Черненкові не вдавалося — усіх претендентів випереджав Толик Тумановський з паралельного класу. Нічого дивного. Він вирвався вперед, коли всі плавали наввипередки і стрибали з вишки. Толя єдиний, хто мав змогу регулярно ходити в басейн, тут міг дати фору кому завгодно. А раз плавець, значить, ноги треновані й дихалка не підводить. Тому на кросі першого травня показав ліпший результат. Золотий кубок цей Толик легко забирає.

Але Денис Черненко спокійно і впевнено рухався за ним. І мав цілком реальні шанси вийти якщо не на друге, то точно — на третє призове місце. А значить — хоч і не помахати переможно Золотим кубком, та все ж отримати приз переможця. Безкоштовний абонемент, який відкриє для нього на півроку двері одного з найкращих спортивних залів міста: про це можна не лише мріяти — за це варто боротися.

Тому хлопець намотував по асфальтованій біговій доріжці стадіону коло за колом. Кожного вечора збільшуючи навантаження і пробігаючи на одне коло більше. Дорослі чоловіки, мешканці довколишніх будинків, котрі час від часу виходили сюди розтрусити животи, не витримували темпу затятого семикласника. Це Денисові лестило.

Пробігши останнє на сьогодні коло, чемпіон, відсапуючись, сів на товсту, відполіровану до блиску сотнями сідниць металеву трубу, яка правила тут за спортивний снаряд. Відхекався, витер піт тильним боком долоні. Тоді задер білу футболку з емблемою київського «Динамо», обтер обличчя і волосся. Посидівши так кілька хвилин, Черненко підвівся і, кинувши прощальний погляд на хлопців, котрі без особливого ентузіазму копали на футбольному полі м’яча, неквапом рушив додому.

Заплакану дівчинку він побачив, щойно зайшов у сквер. Вона сиділа на краєчку найближчої до виходу лавки, опустивши голову. Її худенькі плечі здригалися. Дівчинка з виду була на кілька років молодшою за Дениса. Його молодші брат і сестра, двійнята Коля і Оля, були ще меншими за цю чимось ображену дівчинку. І плакали обоє частіше. Через те повз тих, хто ридма ридає, особливо молодших за себе, Черненко спокійно пройти не міг.

Сквер не був безлюдним. Інші лавки займали бабусі, мами з візочками і молодь із пляшками пива. До сліз малої усім було байдуже. Рішуче підійшовши до дівчинки, Денис присів біля неї, незграбно погладив по коротко стриженому волоссю.

— Е, мала… Ти чого? Скривдив хтось?

Дівчинка підвела на нього худеньке, заплакане личко.

— Собака, — тихо мовила крізь сльози.

— Що — собака? Покусав собака? Куди вкусив?

— Ні… Пропав… Забіг кудись і все…

— Давно? — діловито поцікавився Денис.

— Не знаю… Я вийшла з песиком гуляти… Я завжди ввечері з ним гуляю. Тітка каже, песик бігати повинен. Ось я і відчепила повідок. Потім гратися почала, я завжди граюся он там, на майданчику, — вона кивнула на дитячий майданчик, де з нагоди теплого вечора було повно дітей. — Ніколи нічого такого не було… Марту всі знають…

— Що за Марта?

— Собаку так звуть. Вона дівчинка. Пікінес… Завжди з нею всі граються. А тут вона кудись забігла. Я вже кричала, гукала, все кругом облазила… Тепер мені від тітки перепаде, — по щоках дівчинки знову покотилися величезні гіркі сльози.

— Від якої ще тітки?

— Тітка Клава… Мамина сестра… Я живу в неї, мама з татом за кордоном працюють. У них контракт, відмовитися не можна. А тітка Клава нікого не любить, тільки Марту свою… Я боюся додому йти…

Не знаючи, як зарадити, Денис знову погладив дівчинку по голові. Хотів витерти сльози своєю футболкою, та вчасно передумав: не дуже вона чиста, до того ж волога.

І раптом рвучко звівся на ноги. Ось хто допоможе!

Просто йому назустріч по алеї крокували Максим Білан і його батько.