Андрій Кокотюха - Страшні історії

Цю квартиру заповіла Максимові його бабуся. Після закінчення школи майбутній студент може володіти нею цілком і повністю. Поки що тут Білан обладнав щось на кшталт власного робочого куточка. Батько поставив йому комп’ютер, підключив до Інтернету, сюди ж Максим переніс плеєр і диски з улюбленою музикою. Віднедавна Бабусина Хата час від часу ставала штаб-квартирою Білана і Черненка.

Дорогою Максим витягнув із поштової скриньки жмуток безкоштовних газет і з поважним виглядом потрусив ними у повітрі. Денис лиш знизав плечима — теж мені, фокусник, макулатуру збирає…

Спокуса швидше прийняти холодний душ переважила всі упередження, і Черненко, зайшовши до помешкання, відразу пішов до ванни. Швиденько сполоснувшись і накинувши на голі мокрі плечі запропонованого Максимом рушника, Денис умостився в кріслі.

— Ну, кажи, що ти там ще надумав.

— Цього разу — нічого особливого, — усміхнувся Білан. — Просто все дуже класно співпало, наче на замовлення. Годину тому тато з цього сміявся, а тепер це може нам допомогти вирішити проблему нашої Тані, яка голосно плаче.

Розгорнувши газету на потрібній сторінці, Максим поклав її на Денисові коліна.

— Читай ось тут, — тицьнув пальцем.

— Знайду собаку, — прочитав Денис, запитально глянув на приятеля, тоді — знову на оголошення. — Нічого собі… Знайду собаку… Де ж це він її знайде?

— Це ми зараз дізнаємося, — Максим діловито взяв трубку радіотелефону, набрав зазначений у газеті номер мобільного телефону.

Після четвертого гудка одізвалися:

— Вас слухають.

Говорив чоловік, навіть молодий хлопець. Максим кахикнув.

— Доброго вечора.

— І вам.

— Я телефоную за оголошенням. Хочу знайти собаку.

— Без проблем, — спокійно відповів незнайомець. — Давно вона пропала?

— Години чотири тому.

— Де ви живете?

— Чоколівка, вулиця…

— Району досить. Собаки ж губляться не на конкретних вулицях, а взагалі — в місті. Пес молодий, старий?

Цього Максим не знав. Але тітка Клава вже встигла полюбити свого песика. Значить, собака мусить жити в неї не менш ніж…

— Три роки, — бовкнув хлопець навмання.

— Порода?

— Пікінес.

— Кобель чи…

— Дівчинка! — випалив Максим, аби не вживати вголос слів, які, за виразом мами, мають сумнівне звучання при невинному лексичному значенні.

— Кличка?

— Марта.

— Нічим не хворіє?

Тут Максим знову розгубився, але — лише на коротку мить. Раз тітка Клава випустила свою Марту на вулицю, значить, зі здоров’ям у песика все гаразд.

— Богу дякувати, — впевнено промовив хлопець і додав: — Здорова, наче бик.

— Ну, прекрасно. Ваші батьки, юначе, знають, що собака загубилася?

— Звичайно! — тут Максим не брехав. — Тому я і дзвоню вам. Кажуть — сам загубив, сам і шукай.

— А вони знають, що наша послуга — платна?

Ось тут Білан справді розгубився. Йому й на гадку чомусь не спадало, що в безкоштовній газеті можуть давати оголошення про надання комерційних послуг. Розгубленість не приховалася від очей Черненка, він подався вперед, у очах читалося німе: «Що там?», але Максим жестом заспокоїв його.

— Звичайно, — відповів, ніби щодня веде подібні справи. — А про яку суму йдеться?

— Незалежно від того, купували ви пса чи вам його подарували, за те, що ми знайдемо вашого улюбленця, ви будете винні нашій фірмі від третини до половини вартості такої тварини.

— Послухайте, — обережно заговорив Максим. — Собаки, взагалі-то — друзі людей. Невже ви думаєте, що друзі та дружба оцінюються грішми?

— Юначе, — реготнули на тому кінці, — ви ж не людину шукаєте. Собаки, коти, папуги, їжаки, навіть смердюхи скунси — це товар. Можете вважати, що ми допомагаємо вам безкоштовно, з бажання, аби армія бродячих собак не збільшилася на одну, вашу. Але зовсім безкоштовно наша фірма працювати теж не буде. Ми затрачуємо зусилля, і…

— Я зрозумів, — не зовсім увічливо перебив співбесідника Білан. — Я запитаю батьків, а завтра по обіді з вами зустрінемося.

— Хай так, — легко погодився незнайомець. — Третя година дня, Центральний автовокзал, біля «Макдональдсу». Влаштовує вас?

— Звичайно. Як я вас упізнаю?

— Я сам до вас підійду. Все буде добре, вирішимо проблему, знайдемо собачку, — бадьоро відповів незнайомець, і в слухавці почулися короткі гудки.

Суть розмови Максим пояснив Денисові двома словами. Той, на відміну від Білана, зовсім не збентежився і не здивувався.