Андрій Кокотюха - Страшні історії

— Чорт забирай! — гаркнув Зорян. — Та що тут за дідько!

— Обережніше зі словами! — попередив Максим. — Мені здається, саме це тут і відбувається. Дідько стукає знизу, намагаючись вийти нагору.

— Тільки в нього це не вийде! — вигукнув Зорян. — Аби закляття з цього місця було зняте, нечиста сила вже давно б гуляла на волі!

— Отже, Зоряне, ви таки готові нарешті повірити в казку про закляту спадщину? — Максим хоча і сам був готовий тепер повірити в усе, що завгодно, проте різка зміна поведінки дорослої людини викликала в нього бажання з принципу протестувати і не вірити своїм очам та вухам.

— Я взагалі тепер не знаю, у що вірити, а в що не вірити! — визнав спадкоємець, і Білан зловив себе на думці: йому шкода канадського гостя. Перед трьома українськими школярами він готовий визнати свою слабкість, свій переляк, свою поразку. І хоча Максим у ці хвилини не міг похвалитися сміливістю, йому захотілося видаватись сміливцем в очах іноземця. Нехай і далекого нащадка карпатського мольфара.

Закусивши нижню губу, Максим Білан зробив кілька кроків і знову став на те ж місце, в яке стукали з-під землі. Поштовх повторився. Був він несильним, дошки з підлоги не виривав. Радше нагадував удари кулаком чи принаймні невеликим молотком. Хоча, якщо згадати легенду, нечистий пробивався з-під землі на поверхню, наставляючи свої могутні плечі. Якщо погодитися — плечі в того, хто стукає під землею, не такі вже й могутні.

Побачивши, що приятель пересилює свій страх, Черненко теж посунув до нього. Він, спортсмен, просто не міг собі дозволити стояти осторонь, в той час як відвертий салабон намагається щось робити і якось давати обставинам раду.

Думаючи, що в Білана є якийсь конкретний та продуманий бодай нашвидку план дій, Денис помилявся. Максим діяв швидше для того, аби не стояти чи сидіти без діла на одному місці і щоб якось притамувати відчуття страху. Насправді він так само не знав, як реагувати і що робити. Постоявши ще і дочекавшись чергового поштовху, він швидко перемістився вбік, до найближчої стіни. Там із-під землі нічого не штовхало.

При світлі свічок хлопець рухався, наче фантом, і його видовжена тінь відбивалася на стінах, сягаючи навіть під стелю. Зрозумівши, що саме робить приятель, Денис так само перейшов до протилежної стіни, трошки постояв і зробив висновок:

— Тут нічого не стукає! Тільки посередині хати!

— Ану, йди звідси геть! — невідомо кому крикнув Білан.

Відповіддю стало виття. У двері знадвору знову дряпнули. Дзенькнула шиба на вікні. Ще раз шкрябнуло під підлогою. А тоді раптом усе якось відразу заспокоїлося. Буря ніби на замовлення почала поволі вщухати. Дощ далі йшов, проте вже не так сильно та рясно. Грім більше не гримів. Сторонні моторошні звуки ззовні та знизу припинилися. Запала тиша, яка стояла ще не так давно.

— Закінчилося? — голова Оксани обережно вистромилася з-під ковдри.

— Правда, Білане, ти як це зробив? — здивувався Черненко.

— Нічого я не робив! — відмахнувся Максим. — Усе воно тут якось так саме собою вирішується, без стороннього втручання…

— Саме собою нічого не вирішується, — зазначив Зорян Бачинський. — Якщо ви мене просто тепер запитаєте, що тут узагалі коїлося, я вам не скажу. Але буду чесним: не хочу ще раз таке пережити.

— Котра година? — запитав Максим. Бачинський глянув на циферблат годинника.

— Половина другої ночі… Гм… Увесь цей наш горор тривав майже півтори години…

— А раптом усе повернеться? — кволо запитала Оксана. — Може, нам тепер краще втекти звідси? Га, Зоряне? Скочимо в машину всі разом — і ходу…

— Не повернеться, — впевнено заявив Максим. — Якщо все це відбувається за якимись невідомими нам законами, то для того, аби кошмар повернувся, потрібні знову злива, грім та блискавка. Бачиш, усе вщухає поволі. Так що на сьогодні нас до ранку лишать у спокої.

Несподівано Зорян Бачинський ляснув себе по лобі, підхопив із лавки свічку і наблизився до печі. Посвітивши собі в кутку біля неї, вдоволено промовив: «Є!» і зняв щось зі стіни. В темному кутку вони справді нічого не побачили, бо не особливо і роздивлялися. Між тим саме там висіла стара ікона, якою Зорян перехрестив кілька разів місце посеред кімнати, там, де відчувалися поштовхи, після чого якось відразу заспокоївся.

— Отепер лягаймо спати, — мовив він. — Як я раніше не додумався! Все, тепер ніхто нас не потурбує.

Дивно, але ці слова і головне — ці дії заспокоїли гостей. Оксана полегшено зітхнула, Денис якось нервово реготнув, а Максим для чогось постукав ногою по підлозі. Ніби і не було нічого. Ніби не вило і дряпало ззовні. Наче не пробивалося щось із-під землі. Стало тихо, спокійно, якось по-домашньому затишно.