Андрій Кокотюха - Страшні історії

— Значить, це ось вони, київські втікачі? — перепитав він.

— Та я ж кажу вам, пане Оресте — вони не є втікачі! — поправив свого знайомого Зорян. — Максиме, я подзвонив вашому керівникові. Знаєш, він так зрадів, що ви знайшлися, що навіть не сварився. Тим більше, там у них щось таке трапилося, що він взагалі боявся найгіршого…

— Що ж там таке в них сталося? — Білан стрепенувся.

— А, потім розкажу. Ось, пан Орест Коломийський, він веде мої справи і тепер зробить так, як ми з вами і задумали…

— Я так розумію, ти, хлопче, — Максим, їхній старший? — Коломийський ступив до хлопця ближче.

— Ні в кого я не старший, — поправив його Білан. — Я взагалі єдина дитина в тата з мамою…

— Розумецька дитина, — з вуст Коломийського це прозвучало, як серйозне зауваження. — Значить, тепер слухай мене уважно. Ви тут узагалі випадково опинилися. Для вас, киян, оця хатинка — халупа, може так бути?

Максим не сперечався, кивнув.

— Бач, а для мене це — спадщина пана Зоряна. І не просто спадщина, яку він отримав, а тепер уже й нерухомість, яку треба продавати. Хто її після того, що сталося вчора вночі, купить? Тоді як нам тут не хочеться, аби все це пропадало. Тому знайшовся один чоловік, бізнесмен. Він нічого не боїться, тому пан Зорян із ним домовився про все. І якщо ви не втримаєте язики за зубами…

— То що буде? — наївно запитав Максим. — Нас дідько забере?

— Кажу ж вам, пане Зоряне — ви нашу нинішню молодь не знаєте. Мудрі не по роках. Коротше, хлопче, моя справа попередити, аби ви своїм ще розумнішим батькам про все це не патякали. Ваша справа — повернутися на свої забави і відпочивати. Ласкаво просимо на Прикарпаття, як кажуть… Добре, пане Зоряне, ходімо. Забирайте ваші речі, справи перш за все…

Говорячи так, Орест Коломийський пройшов до хати. Оксана далі лежала на скрині і, здавалося, спала. Зорян, пройшовши слідом, пошукав очима Дениса.

— О! А друг де?

— Проблеми, — зітхнув Максим. — Знову проблеми з ним. Посварилися ми, ось він і пішов геть. Пішки.

— Давно пішов? — різко запитав Орест Коломийський.

— А вам яка печаль? — Максим сам не чекав від себе такого нахабства.

— Нічого собі — печаль! Я місцевий, я тут виріс, я ці краї знаю, як свою власну хату! А дружок твій може де завгодно заблукати! Тепер хлопців із МЧС піднімати доведеться через ваші дурні хлопчачі бздури! Ні, ви точно втягнете мене в якусь історію, яка мені зовсім тепер не потрібна!

Орест Коломийський обурювався голосно, зовсім не турбуючись, що Оксана може прокинутися. Вона справді заворушилася, розплющила очі й сіла на скрині. Максим хотів щось сказати, та раптом події закрутилися в різкому та несподіваному темпі.

Двері, прочинені навстіж, з гуркотом зачинилися, мовби від різкого пориву вітру. Оксана скрикнула і закрила обличчя руками. Зорян Бачинський, не стримавшись, підбіг до дівчини і притулив її до себе, бажаючи заспокоїти. Коломийський не встиг рота відкрити, як просто під тим місцем, де стояли його ноги, щось почало гупати. Так, ніби якась невидима сила хотіла вибратися з-під землі. Нотаріус злякано підскочив.

Стукіт повторився. А тоді раптом щось голосно і протяжно завило. Від цього виття мороз пішов шкірою Зоряна Бачинського. Коли виття повторилося, тепер уже — зовсім близько, він пробелькотів:

— Господи, Твоя воля! Серед білого дня! Та що ж тут відбувається?

Його нерозуміючий погляд зустрівся з поглядом Ореста Коломийського. На диво, той був не стільки зляканим, скільки розгубленим. Надворі знову завило, хоча вікно далі світилося від яскравого сонячного проміння. Зовсім нічого не віщувало появи потойбічних сил — погода не псувалася, не було дощу та вітру, не гримів грім і не розтинала небо блискавка.

Знадвору долинуло тихе лиховісне гарчання.

А тоді щось шкрябнуло в двері. Раз, другий, третій…

Аж тепер Зорян Бачинський звернув увагу на своїх гостей. Оксана вже сиділа на скрині, відкинувши ковдру. Зараз вона зовсім не скидалася на хвору. До того ж встигла вдягнутися, очевидно, ще до повернення спадкоємця. Легко зіскочивши зі свого ложа, вона стала поруч із Максимом. Той так само тримався на диво спокійно. На його обличчі навіть окреслилася легенька посмішка.

— Страшно? — поцікавився він, але дивився не на справді зляканого хазяїна хати, а на його збентежену довірену особу. — Як часто пишуть у дитячих книжках, тут і казочці кінець. Хто дослухав — молодець!

З цими словами Білан підійшов до дверей, потягнув їх на себе і розчахнув.