Ю Несбьо - Спаситель

– Просто приспів у цій справі.

– Окрім того, що упізнав чоловіка по пальті. Страшезне таке пальто з верблюжої вовни.

– Yes! – вигукнув Харрі. – Хлопець у нашийній хустці з юрби на світлині, знятій на Егерторг напередодні убивства Роберта Карлсена.

– Офіціант, щоправда, зауважив, що вовна несправжня – штучна, імітація. А він ніби на цьому знається.

– Тобто?

– Ти ж знаєш. У них особлива манера розмови.

– У кого це, «у них»?

– Отакої! У голубих. Коротше кажучи, хлопець пішов з ресторації з пістолетом. Це все, що ми наразі знаємо. Я поїду у «Бісквіт», покажу офіціантові знімки.

– Добре, – мовив Харрі.

– Про що міркуєш?

– Міркую?

– Я вже встиг трішки вивчити тебе, Харрі.

– Гм. Я розмірковую, чому офіціант не зателефонував у черговий відділок просто зранку. Спитай його про це, добре?

– Загалом, Харрі, я й сам про це міркував.

– Певна річ. Даруй.

Харрі відключився, але за мить телефон задзвенів знов.

– Щось забув? – спитав Харрі.

– Що?

– А, це ти, Беато. Слухаю.

– Гарні новини. Я вже упоралася у готелі «Скандія».

– Знайшла сліди ДНК?

– Наразі ще не упевнена, маю трохи волосся, яке також може належати прибиральницям чи попередньому гостеві. Але півгодини тому я отримала висновки балістичного аналізу. Кулю з пакунку з-під молока Юна Карлсена випущено з тієї ж зброї, що й кулю на Егерторг.

– Гм. Отже, версію про двох кілерів відмітаємо.

– Так, ба більше. Портьє з готелю після того, як ти пішов, згадала дещо. Пальто у цього Христо Станкича було прикметне. Імітація…

– Ану вгадаю. Ніби верблюже?

– Саме так вона сказала.

– Ось воно! – вигукнув Харрі так гучно, що розмальована графіті стіна «Бліца» відбила грімку луну на безлюдну центральну вулицю.

Харрі, вимкнувши зв’язок, перетелефонував Халворсену.

– Слухаю, Харрі.

– Христо Станкич – наш убивця. Оголоси орієнтування на верблюже пальто, нехай розішлють усім патрульним. І… – Харрі посміхнувся літній пані, що дріботіла йому назустріч, скребучи «кішками», надітими на чоботи, – треба поставити на постійний контроль телефонну мережу, щоб ми дізнались, коли хтось зателефонує у готель «Інтернаціональ» у Загребі й з якого номера. Побалакай з Клаусом Торкільдсеном з регіонального вузла «Теленору» в Осло.

– Це ж прослуховування. Нам треба буде отримати дозвіл, а це забере цілісінький день.

– Це не прослуховування, нам потрібна лише адреса додзвонювача.

– Боюся, для «Теленору» різниці не буде.

– Ти тільки скажи Торкільдсену, що це я попросив, гаразд?

– Чи можна спитати, чому він раптом згодиться ризикнути заради тебе своєю посадою?

– Довга історія. Кілька років тому його мало не до смерті забили у слідчому ізоляторі, а я його врятував. Том Волер та його посіпаки, ти ж знаєш, як воно трапляється, коли схоплюють ексгібіціоніста чи кого іншого.

– Отже, ексгібіціоніст.

– Принаймні колишній. Радо надає послуги за мовчання.

– Зрозумів.

Харрі скінчив розмову. Справа зрушила з місця, тож він більше не відчував ані шпаркого північного вітру, ані колючої снігової пороші. Часом завдяки роботі він ставав цілковито щасливим. Він розвернувся й закрокував назад в управління.

В одномісній палаті Уллевольської лікарні Юн крізь простирадло відчув, як вібрує мобільник, і похапцем схопив його.

– Слухаю?

– Це я.

– А-а, привіт, – відповів він, навіть не намагаючись приховати, що розчарований.

– Скидається на те, ніби ти чекав на дзвінок від когось іншого, – мовила Рагнхільд трохи надміру жвавим тоном, котрий виказує ображену жінку.

– Я не можу багато говорити, – відповів Юн, зиркнувши на двері.

– Я лише хотіла сказати, що, як на мене, те, що трапилось з Робертом, – жах. І що я дуже співчуваю тобі.

– Дякую.

– Тобі, певно, боляче. Власне, ти зараз де? Я намагалася додзвонитися тобі додому.

Юн мовчав.

– Мадс сьогодні повернеться пізно, тож, якщо хочеш, я б могла сьогодні до тебе заїхати.

– Ні, Рагнхільд, дякую, я упораюсь самотужки.

– Я думала про тебе. Навкруги так темно й холодно. Мені лячно.

– Тобі не буває лячно, Рагнхільд.

– Часом. – У голосі була чутна удавана образа. – Тут так багато кімнат, а людей немає.

– Переїжджай у менший будинок. Я закінчую, тут не дозволяють користуватися мобільниками.

– Стривай, Юне! Ти де?

– У мене неважкий струс мозку. Я у лікарні.

– У якій лікарні? У якому відділенні?

Юн вагався.

– Люди здебільшого спочатку питають, як трапився струс.