Ю Несбьо - Спаситель

Вона зазирнула у нотатник.

– Харрі Холе. Чи він справді відомий?

– Харрі Холе?

– Саме так.

– Не те ім’я. Мабуть, я помилився.

– Є одна вільна кімната. Якщо братимете, заповніть цю картку й покажіть паспорт. Як розраховуватиметесь?

– А скільки коштує?

Вона сказала ціну.

– Шкода, – промовив він. – Але задорого.

Вийшовши з готелю, він попростував до будівлі вокзалу, знайшов туалет і замкнувся у кабінці. Сів, спробував упорядкувати думки. Вони знають його ім’я. Отже, треба знайти нічліжку, де не вимагають показувати паспорт. І Христо Станкичу доведеться забути про реєстрацію на літак, корабель, потяг і взагалі про перетин кордону. Як же вчинити? Треба зателефонувати їй у Загреб.

Він вийшов на Ернбанеторг. Крижаний вітер гуляв майданом, коли він, клацаючи зубами, дивився на телефони-автомати. Посеред майдану, прихилившись до білого вагончика, у якому торгували сосисками, стояв чоловік. Викапаний астронавт у своєму надимнутому комбінезоні. Йому ввижається, чи цей чоловік дійсно спостерігає за таксофонами? Може, вони вистежили його переговори й тепер чекають, поки він сюди повернеться? Та ні, навряд. Він вагався. Якщо вони прослуховують таксофони, є ризик видати її. Рішення прийнято. Можна не квапитися телефонувати, зараз йому найперше потрібна кімната з ліжком та опаленням. Але для цього потрібна готівка, а він останньою заплатив за гамбургер.

У високому залі серед бутиків та залізничних перонів він знайшов банкомат. Добув картку VISA, прочитав інструкцію англійською, де зазначалося, що магнітна стрічка має бути праворуч, й простягнув руку до прорізу. Рука застигла, адже картка теж видана на ім’я Христо Станкича. Банкомат зареєструє її, й усіх тут-таки здіймуть по тривозі. Він вагався. Знов сунув картку в гаманець. Повільно пройшов залою. Бутики зачиняли. Грошей немає, теплу куртку нема за що придбати. Якийсь охоронець провів його пильним поглядом. Він знову вийшов на майдан. Північний вітер наскрізь пробирав. Біля вагончика з сосисками нікого немає. Зате хтось стоїть коло тигра.

– Мені потрібно трохи грошей, щоб переночувати.

Попри те, що норвезької він не знав, все одно зрозумів, що сказала постать, котра виросла просто перед ним. Той самий наркоман, якому він зранку наділив грошей. Ой, як би вони йому зараз прислужилися! Він захитав головою, перевів погляд на юрбу наркоманів, що стояли, тремтячи, там, де, як він спочатку гадав, розташована автобусна зупинка. Саме знову під’їхав білий автобус.

Харрі відчував, як болить у грудях та у легенях. Приємний біль. Стегна палали. Теж приємно.

Застрягши у глухому куті, він часом вчиняв саме так, як зараз: йшов у спортзал у підвалі Поліцейського управління й сідав на велотренажер. Не тому, що це допомагало міркувати, а тому, що так усі думки зникали.

– Мені сказали, що ви тут, – мовив Гуннар Хаген, злізаючи на тренажер поряд. Жовта майка, що щільно облягала, та велосипедні штани радше виказували, ніж приховували м’язи худого, мало не сухореброго комісарового тіла. – Ви за якою програмою тренуєтеся?

– За дев’ятою, – відповів пихкаючи Харрі.

Трохи підвівшись на педалях, Хаген налаштував висоту сідла й швидко натиснув необхідні кнопки на комп’ютері тренажера.

– Як я зрозумів, вам сьогодні довелося непереливки.

Харрі кивнув.

– Я не заперечуватиму, якщо ви візьмете лікарняний, – додав Хаген. – Хай там як, а ми у мирний час живемо.

– Вдячний, босе, але у мене все гаразд.

– Добре. Я щойно розмовляв з Турлейфом.

– З начальником кримінальної поліції?

– Ми б хотіли бути у курсі справ. Нам телефонували. Армія спасіння популярна серед людей, впливові особи у нашому місті цікавляться, чи ми у змозі розкрити справу до Різдва. Різдвяний мир тощо.

– Минулого року у різдвяний мир політиків закралася смерть на ґрунті надміру сексу.

– Я спитав, як у нас справи, Холе.

Харрі відчув, як шкіра на грудях свербить від поту.

– Попри сьогоднішнє фото у «Дагбладет», жодний свідок не обізвався. А Беата Льонн вважає, що знімки свідчать, що є не один, а щонайменше двоє убивць. Я схиляюся до того, що вона має рацію. Чоловік, що заявився до Юна Карлсена, був зодягнений у верблюже пальто та червону хустку на шиї, судячи з одягу, саме його зображено на фото, яке зняли на Егерторг увечері напередодні убивства.

– Збіг лише за одягом?

– Я не встиг до пуття роздивитися його в обличчя. І Юн Карлсен небагато пригадує. Одна із сусідок казала, що у дверях наскочила на англійця, який прагнув залишити біля дверей Юна Карлсена різдвяного подарунка.