Ю Несбьо - Спаситель

Харрі зауважив, що Беата зашарілася. Вона не любила привертати до себе увагу, а надто через таку свою рідкісну здатність, через яку її повсякчас звали на упізнання рецидивістів на гидких відеоплівках з місця пограбування.

– Сподіваюсь, – вів далі Мьоллер, – це обличчя ти не забудеш, хоч певний час не бачитимеш його. А якщо завагаєшся, скористайся ось цією штукенцією.

Халворсен легенько штовхнув дівчину в спину. А коли Мьоллер, подарувавши лупу, ще й обійняв її, загриміли оплески, й у Беати навіть чоло почервоніло.

– Далі, крісло з мого робочого місця. Адже як я знаю, мій наступник, Гуннар Хаген, вимагав нове, з чорної шкіри, з високою спинкою й рештою витребеньок. – Мьоллер посміхнувся Гуннару Хагену, але той у відповідь лише кивнув не посміхнувшись. – Крісло успадковує поліцейський із Стейнк’єра, котрого посадили в один кабінет з нашим найголовнішим бешкетником. На зламаний стілець. Гадаю, Молодший, він тобі стане у пригоді.

– Ура! – мовив Халворсен.

Всі засміялись, повернувшись до нього, Халворсен теж засміявся.

– Й нарешті, на допомогу тому, до кого маю надзвичайне ставлення. Моєму кращому слідчому й найстрашнішому жахіттю. Людині, яка завжди керується власним чуттям, власним планом і – на превеликий жаль для нас, що намагаються зібрати усіх вас на ранкову нараду в точно визначений час, – власним годинником. – Мьоллер добув з кишені наручного годинника. – Сподіваюсь, він допоможе тобі жити у тому самому часі, що й решта. Принаймні я більш-менш накрутив його на годинник відділу вбивств. І, Харрі, чимало у цьому лежить поміж рядків.

Ріденькі оплески. Харрі вийшов уперед, взяв подарунок – годинник невідомої марки на простому шкіряному ремінці.

– Дякую, – мовив він.

Вони обійнялися.

– Я підкрутив його на дві хвилини наперед, щоб ти не запізнювався, – прошепотів Мьоллер. – Далі – жодних застережень, чини, як вважаєш за потрібне.

– Спасибі, – подякував Харрі. Йому здалося, що Мьоллер обіймав його надто міцно й довго. Він нагадав собі покласти на стіл власний подарунок, що прихопив з дому. На щастя, він не розкривав пластиковий пакунок з диском «Все про Єву».

Юн знайшов Роберта на Кіркевейєн, на задвірку «Фретексу». Обіпершись на одвірок й схрестивши руки на грудях, Роберт спостерігав за вантажниками, які тягали з авто до складу чорні пластикові чували. Вантажники випускали з рота хмаринки білої пари та лаялися різними мовами та діалектами.

– Гарний вилов? – спитав Юн.

Роберт знизав плечима:

– Люди радо віддають свій літній гардероб, щоб наступного року купити новий. Але ж нам зараз потрібні зимові речі.

– Колоритна мова у твоїх хлопців. Що, параграф дванадцятий? Відробляють соціальною працею замість ув’язнення у в’язниці?

– Я вчора підрахував. Тих, хто відбуває тут покарання, вдвічі більше за тих, що прийняли Ісуса.

Юн усміхнувся:

– Неоране поле для місіонера. Треба б зорати.

Роберт покликав одного з вантажників, той приніс йому пачку цигарок. Роберт встромив у зуби цигарку без фільтру.

– Кинь цигарку, – мовив Юн. – Солдатська обітниця. Прочуханка ж буде тобі.

– А я, брате, палити не збирався. А ти чому прийшов?

Юн знизав плечима:

– Та просто потеревенити.

– Про що?

Юн ледь гигикнув:

– Як на мене, для братів звична справа – часом погомоніти.

Роберт, кивнувши, сплюнув з язика тютюнові крихти.

– Твоє «гомоніння» зазвичай зводиться до напучування мене, як мені жити.

– Припини.

– Що ж тоді?

– Нічого, просто знати хотів, як ся маєш.

Роберт, викинувши цигарку з рота, сплюнув у сніг. Потім підвів голову, примружившись, глянув на хмарову запону, білу та високу.

– Мені до смерті остогидла ця праця. До смерті набридла квартира. До смерті остогидла ця суха лицемірна капралиха, що тут керує усім. Якби вона не була така незугарна, я б… – Роберт єхиднувато посміхнувся, – відпорав цій шкапі трухлявий зад.

– Холодно, – мовив Юн. – Може, зайдімо усередину?

Роберт провів брата у малесеньку контору, сів у жорстке крісло, що заледве втиснулося поміж заваляним стосами паперів столом, маленьким вузеньким віконечком, що виходило на задвірок, й червоно-жовтим стягом Армії спасіння, на якому вибито девіз «Вогонь та кров». Юн прибрав зі стільця стос паперів, що частково пожовкли від давності. Як знав Юн, Роберт поцупив цього стільця у студентського об’єднання «Майорстюа», що розташовувалось за стіною.