Ю Несбьо - Спаситель

– Розумію, але я про те, яким він був… для людей, що близько з ним зналися…

– Боюся, нічим у цьому вам не зараджу. Спитайте у його батька, на що обернувся його син як особистість. Він багато разів приходив сюди, забирав його. Та врешті-решт відступився. Пер почав поводитися вдома вкрай вороже, бо вони позамикали від нього всі цінні речі. Вони просили мене дивитися за хлопцем. Я відповіла, що ми зробимо все, на що спроможні, але дива обіцяти не можемо. Так і трапилось…

Харрі глянув на дівчину. Її обличчя набуло звичного для соціальних працівників смиренного виразу.

– Справжнісіньке пекло. – Харрі почухав литку.

– Мабуть, треба самому бути наркоманом, щоб зрозуміти все до краю.

– Я про життя його батьків.

Мартіна промовчала. До сусіднього столика підійшов хлопець у драній надимнутій куртці. Відкривши прозорий пластиковий пакунок, витрусив купу сухого тютюну. Мабуть, добутого з сотень недопалків. Тютюн засипав і цигарковий папір, і чорні пальці непорушної постаті, що сиділа там.

– Щасливого Різдва, – мовив хлопець і поплівся геть старечою ходою, властивою наркоманові.

– То що ж лишилось незрозумілим? – спитала Мартіна.

– Аналіз крові показав, що він не був під кайфом.

– То й що?

Харрі дивився за сусідній столик. Чоловік, що сидів там, відчайдушно силкувався скрутити цигарку, але пальці не слухались його. Рудою щокою покотилася сльоза.

– Я знаю, що воно таке – бути під кайфом, – мовив Харрі. – Ви не чули бува, чи він комусь не заборгував грошей?

– Ні. – Її відповідь була короткою й рішучою. Такою короткою та рішучою, що Харрі вгадав, якою буде відповідь на наступне питання.

– Але ви, певно, могли б…

– Ні, – не дала доказати вона. – Не можу я випитувати. Ці люди нікому не цікаві, й я тут для того, щоб допомагати їм, а не переслідувати.

Харрі довго дивився на неї.

– Маєте рацію. Даруйте, більше не питатиму.

– Дякую.

– Тільке одненьке останнє питання.

– Гаразд.

– Чи ви… – У голові промайнуло: дарма це я, схибив. – Чи ви повірите, коли я скажу, що мені вони не байдужі?

– А чи варто?

– Я ж розслідую обставини смерті людини, котру всі вважають безперечним самогубцем і яка всім байдужа.

Вона мовчала.

– Смачна у вас кава. – Харрі підвівся.

– На здоров’я. Благослови вас Бог.

– Дякую, – відповів Харрі й, на свій подив, відчув, що у нього палають вуха.

Підійшовши до виходу, Харрі зупинився біля охоронця, озирнувся, але вона вже пішла. Охоронець у светрі з каптуром запропонував йому зелений пакунок з пайкою, але він, подякувавши, відмовився. Щільніше запнув пальто, вийшов на вулицю, де багряне призахідне сонце вже занурювалося у води Осло-фіорда, й попростував до Акера. Біля «Ейки», просто у заметі, стояв хлопець у драній надимнутій куртці, один рукав він підгорнув, з вени на передпліччі стирчав шприц. Він усміхався, дивлячись крізь Харрі та морозяну поволоку над Грьонланном.

Пернілла Голмен здавалася ще тендітнішою, сидячи у кріслі на Фреденборгвейєн і дивлячись на Харрі великими заплаканими очима. На колінах тримала обрамлену синову світлину.

– Тут він має дев’ять рочків, – мовила вона.

Харрі мимоволі ковтнув клубок у горлі. Почасти через те, що, дивлячись на усміхненого хлопчину в рятівному жилеті, нікому й на думку не спаде, що він скінчить своє життя у контейнері з кулею у скроні. Почасти тому, що знімок нагадував йому про Олега, котрий часом, забувшись, кликав його татом. Чи багато часу знадобиться йому, щоб називати батьком Матіаса Лунн-Хельгесена?

– Біргер, мій чоловік, зазвичай ходив шукати його, коли хлопець зникав на кілька днів, – вела далі Пернілла Голмен. – Хоча я просила його припинити шукати, не могла більше стерпіти присутності Пера.

– Чому? – швидко спитав Харрі. Решта зачекає.

Біргер Голмен поїхав у ритуальне бюро, розповіла вона, коли Харрі не попередивши подзвонив у двері.

Вона схлипнула:

– Чи ви колись мешкали в одній квартирі з наркоманом?

Харрі не відповів.

– Він крав усе, що втрапляло під руку. Ми мовчали. Себто Біргер мовчав, він з нас двох найбільш люблячий з батьків. – Вона скривила тремтячі губи, силкуючись посміхнутися. – Він завжди й у всьому був на боці Пера. Аж до того дня цієї осені, коли Пер почав мені погрожувати.

– Погрожувати?

– Так. Мало не вбив мене. – Пернілла Голмен, дивлячись на світлину, протирала скло, ніби воно забруднилося. – Зранку Пер подзвонив у двері, я не хотіла впускати його, адже була сама удома. Він плакав і благав, але я вже навчена його іграми, тож не відчинила дверей. Пішла на кухню, сіла. Гадки не маю, як Пер зміг увійти, але раптом він став переді мною з пістолетом у руці.