Ю Несбьо - Спаситель

Загреб за вікном прокинувся, безсніжний, посірілий від туману, з обличчям виснаженим та зібганим. Стоячи біля під’їзду, він міркував, що незабаром, вже за кілька днів, вони поїдуть на Адріатичне море, у маленьке містечко, у маленький недорогий готель, до сонечка. Й побалакають про нову домівку.

Вже б час автобусові прибути. Він вдивлявся у туман. Як вдивлявся тієї осені, скрутившись біля Бобо й надаремно силкуючись розгледіти щось за білою завісою. Тоді він був посильним, носив депеші, адже користуватися радіозв’язком вони не могли: серби слухали діапазон частот цілком. А він, маленький та верткий, був спроможний пробігти, не нахиляючись, між окопами. Але сказав Бобо, що хоче підривати танки.

Бобо захитав головою:

– Ти – зв’язковий. Передаєш важливі повідомлення, сину. Про танки у мене є кому подбати.

– Але вони бояться. А я – ні.

Бобо звів брови:

– Ти ще малий.

– Через те, що кулі заскочать мене тут, я старшим не стану. А ти сам казав, що якщо не зупинити танки, вони захоплять місто.

Бобо довго дивився на нього, потім урешті промовив:

– Треба поміркувати.

Вони мовчки сиділи, дивилися у білу запону, не відрізняючи, де білий осінній туман, а де – дим від руїн міста.

– Вночі я послав Мірко та Франьо до проходу в пагорбах, звідки йдуть танки, – кахикнувши, промовив Бобо. – Вони мали сховатися й прикріпити вибухівку до танків. Знаєш, що трапилось?

Він кивнув. Бачив у біноклі трупи Франьо та Мірко.

– Якби вони були меншими, мабуть, зуміли б сховатися в улоговинах на схилах, – мовив Бобо.

Хлопчик втер рукою шмарклявий ніс.

– А як вибухівка прикріпляється до танка?

Зранку він повернувся до своїх, тремтячи від холоду, увесь брудний. За його спиною, на пагорбі, стояли два підірваних сербських танки, з відкритих ляд йшов дим. Бобо схопив його, поставив на дно окопу й переможно вигукнув:

– У нас народився маленький Спаситель!

Того ж дня, коли Бобо надиктував депешу, котру по радіо передадуть у Ставку, у центр, він отримав шифроване ім’я, й це ім’я залишиться за ним, допоки серби не захоплять й не обернуть на руйновище його рідне місто, не вб’ють Бобо, не винищать лікарів та пацієнтів у лікарні, не переловлять й не замордують всіх, хто чинив опір. Гіркий парадокс імені, яким нарекли його ті, кого він не зумів урятувати. Mali spasitelj. Маленький Спаситель.

Червоний автобус виринув з туману.

Нарадча кімната у червоній зоні на шостому поверсі гуділа від тихих розмов та приглушених смішків, коли увійшов Харрі й задоволено зазначив, що розрахував час свого приходу правильно. Метушня на початку, тістечка, обмін дружніми шпильками й жартами, до яких люди мають схильність, прощаючись з кимось для себе важливим, уже минули. Саме час дарувати подарунки і промовляти трохи багатослівні й пишномовні промови, до яких люди схильні на публіці, а не віч-на-віч.

Харрі обійшов поглядом присутніх і зауважив усього три по-справжньому привітних обличчя – свого шефа Б’ярне Мьоллера, що йде від них, поліцейського Халворсена та Беати Льонн, молодої начальниці криміналістичного відділу. Решта не дивились на нього, утім, як і він на них. Адже ніхто не тримав у таємниці те, що Харрі в управлінні не любили. Мьоллер якось сказав, що більше за буркотливих п’яниць люди не люблять лише великих буркотливих п’яниць. Харрі, буркотливий п’яниця з метр дев’яносто три зросту, та ще й блискучий слідчий, але це не надто зараджувало. Всі знали, що якби не Б’ярне Мьоллер, Харрі б давно вже потурили з поліції. А тепер Мьоллера вже не буде, й всі чудово розуміли, що керівництво тільки й чекає на те, щоб Харрі оступився. Хай як парадоксально, але наразі захищало Харрі саме те, завдяки чому він назавжди став аутсайдером: він уколошкав одного зі своїх. Принца. Тома Волера, інспектора з відділу убивств, який попередні вісім років був в Осло одним з тіньових керівників розгалуженої мережі контрабандистської торгівлі зброєю. Том Волер сконав у калюжі крові у підвалі однієї з висотних багатоповерхівок на Кампені, й три тижні по тому під час нетривалих урочистостей у їдальні начальник Головного управління поліції, зціпивши зуби, відзначив Харрі за внесок у очищення поліцейських лав. І Харрі подякував.

– Спасибі, – мовив він, звівши очі лиш для того, щоб переконатися, що всі відводять погляд. Узагалі, він хотів висловити вдячність лише цим єдиним словом, але очі, що дивились убік від нього, й криві осмішки раптом розлютили його, тож він додав таке: – Тепер, мабуть, важче буде мені колоти очі, адже у пресі думатимуть, що нападають на мене з остраху, бо я можу когось іще вивести на чисту воду.